49.

Я змусила себе всміхнутися, адже зараз не взагалі не хотілося розповідати все що коїлося в моїй голові.

— Та нічого особливого, чесно. Просто день був довгий. Клієнти сьогодні були... особливі. Один чоловік ледь не влаштував скандал через дрібницю.

Мені здавалося, що голос звучав нормально, хоча я не була впевненою, адже в житті мені брехати перед цим майже не доводилося. Денис ніби трохи розслабився, хоча погляд залишився уважним і ми рушили далі.

Я щось намагалася розповісти про роботу, про відвідувачів, але сама майже не слухала власних слів, бо перед постійно був його батько.

Перед очима раз по раз спливала сьогоднішня розмова. Мені з голови не виходив його спокій і впевненість. Можливо через це я і не могла ігнорувати почуте.

Ще вчора все здавалося таким простим: ми сперечалися через дурниці, сміялися над чимось, зрозумілим лише нам двом, а сьогодні…

— Злато. — я здригнулася і підняла голову.

— Га?

— Ти точно тут?

— А де мені ще бути?

— Не знаю. Але ти сьогодні якась… — він задумався. — Ніби думками дуже далеко.

— Просто втомилася. — тихо видихнула я.

— Ага. — судячи з його тону він геть не повірив, але і допитувати не став, хоча це не заспокоювало. Тепер і він буде хвилюватися і накручувати себе.

 Коли ми підійшли до мого будинку, він направився на дитячий майданчик, де ми зазвичай ще засиджувалися.

— Слухай, давай сьогодні без довгих прогулянок. Я справді ледве стою на ногах. — винувато сказала я.

— Настільки все погано?

— Я просто втомилася. — Денис мовчки кивнув і обійняв мене, міцно притягучи мене до себе.

— Добре. — тихо пролунало над головою.

Зазвичай у такі моменти я розслаблялася миттєво, а зараз мені хотілося плакати. Я сильніше заплющила очі, намагаючись стримати сльози і міцно вдихнула такий вже рідний аромат.

— Злато.

— Мм?

— Якщо щось трапилося, ти ж скажеш мені?

— Скажу. — навіщось ляпнула я. Ну, принаймні мені дуже хотілося вірити, що колись я все-таки зможу це сказати.

Він поцілував мене в маківку й нарешті відпустив. Потім я помахала йому рукою, дочекалася, поки він піде, зайшла до під'їзду і вже тоді дала волю емоціям.

Тихенько зайшовши в квартиру, я сподівалася, що всі вже сплять, але мені не пощастило. Із кімнати долинали звуки телевізора, що означало що Катерина Гаврилівна ще не лягала, а Юля, почувши, що я прийшла, одразу висунулася в коридор.

— До речі, завтра залік з епізодів, — повідомила вона замість привітання.

— Чудово. Саме цього мені сьогодні не вистачало.

— Не сумнівалася, що ти зрадієш.

Я ледь усміхнулася, але, схоже, вийшло не дуже переконливо, а Юля примружилася й уважніше подивилася на мене.

— Ти плакала?

— Юль, давай потім. — відвівши погляд, швидко відповіла я.

— Злато...

— Потім, будь ласка.

Не чекаючи нових запитань, я зачинилася у ванній і сперлася спиною на двері. Хотілося просто кілька хвилин побути самій: поплакати, заспокоїтися, привести себе до ладу. А потім усе одно доведеться розповісти Юлі.