48.

Решта робочого дня перетворилася на справжню каторгу.

Я кілька разів переплутала замовлення, двічі ледь не впустила піднос і взагалі почувалася так, ніби мене переїхав якийсь трактор.

Слова Денисового батька ніяк не хотіли зникати. Я намагалася переконати себе, що нічого страшного не сталося. Він не кричав на мене, не погрожував і навіть не сказав нічого відверто образливого, але іноді люди можуть влучити набагато болючіше абсолютно спокійним тоном. Особливо коли частина тебе розуміє, що вони мають рацію. Я розуміла, що батьки завжди бачать трохи більше, ніж їхні діти. Що люди на кшталт Дениса мають зовсім інше майбутнє і що рано чи пізно казка все одно закінчується.

До кінця робочого дня я настільки втомилася від власних думок, що мріяла лише про те, щоб дістатися додому й сховатися під ковдрою. Швидко переодягнувшись, я вийшла на вулицю й одразу помітила Дениса.

Денис щось дивився в телефоні. Почувши звук дверей, він підняв голову, і на його обличчі одразу з'явилася усмішка, від якої зазвичай мені ставало тепліше.

Сьогодні ж я відчула лише  хвилювання.

Мені хотілося підійти до нього, обійняти, почути якийсь жарт і хоча б ненадовго забути про все, що сталося вдень. Водночас після розмови з його батьком я раптом почала відчувати якусь незручність, ніби між нами з'явилося щось невидиме, але дуже відчутне.

— Привіт, — усміхнувся Денис.

— Привіт.

Мабуть, щось у моєму голосі прозвучало не так, тому що його усмішка одразу стала трохи уважнішою.

— Важкий день?

— Та ні, звичайний.

Я сподівалася, що цього буде достатньо, але Денис знав мене вже надто добре.

Він забрав із моїх рук сумку й рушив поруч, а я раптом усвідомила, що навіть не намагаюся сперечатися, як робила зазвичай.

Кілька хвилин ми йшли мовчки, після чого він уважно подивився на мене.

— Щось сталося?

— Чому ти так вирішив?

— Тому що за останні п'ять хвилин ти жодного разу не закотила очі. Якщо чесно, мене це навіть трохи лякає.

Я мимоволі всміхнулася.

— Дурень.

— О, ось це вже більше схоже на мою Злату.

Його тон був легким, але погляд залишався серйозним.

— То що трапилося? — я відвернулася.

Мені зовсім не хотілося брехати і ще менше хотілося говорити правду.

Бо якщо я розповім про зустріч із його батьком, то Денис точно почне ставити запитання. А якщо почне ставити запитання, то доведеться переказати всю розмову. І тоді він або розсердиться на батька, або спробує переконати мене, що той помиляється.

Проблема полягала в тому, що я вже не була впевнена, що він справді помиляється.

— Злато. — знову звернувся він. — Ти мене зараз серйозно лякаєш.

Я зупинилася й нарешті подивилася на нього. Денис теж зупинився, уважно вдивляючись у моє обличчя, ніби намагався зрозуміти те, що я вперто не хотіла озвучувати, але я витримала його погляд лише кілька секунд, після чого знову відвела очі.

Денис, мабуть, подумав, що я злюся або образилася через щось. Насправді ж проблема була набагато гіршою.