47.

Кілька секунд я просто дивилася на нього.

— Тобто ви прийшли сюди, щоб попросити мене піти з його життя?

— Я прийшов попросити тебе подумати про його майбутнє.

— Це не одне й те саме? — він промовчав і цієї мовчанки було достатньо.

Я опустила погляд на свої руки, намагаючись заспокоїтися, бо було образливо. Дуже. Не тому, що він мене образив, а тому, що він узагалі не намагався побачити в мені людину.

Для нього я була проблемою, перешкодою, черговою помилкою його сина.

— Знаєте, що дивно? — тихо сказала я.

— Що саме?

— Ви весь цей час говорите про Дениса так, ніби він не може приймати рішення самостійно.

— Це не так. — миттю заперечив.

— Саме так це і звучить. — я підвела на нього очі. —  Ви говорите, що я на нього впливаю. Що через мене він сперечається з родиною. Що через мене змінюється.

— Я лише...

— А може, він просто перестав погоджуватися з усім, що йому кажуть? — він замовк і вперше за всю розмову виглядав не таким упевненим, але злість в очах лише зростала.

— Денис розумний, — продовжила я. — Значно розумніший, ніж ви думаєте. І якщо він робить якийсь вибір, то це його вибір. Тому, якщо він залишить мене — я прийму, можливо і майбутнього не буде в принципі, в цих стосунків, бо ми будемо на відстані, але я не хочу робити йому боляче свідомо.

— Ти ще дуже молода, щоб зрозуміти деякі речі. — я ледь усміхнулася.

— А ви, схоже, занадто давно були молодим. — його щелепа напружилася і я зрозуміла, що перегнула.

Але забирати слова назад не хотілося.

— Я не збираюся руйнувати йому життя, якщо ви про це.

— Я цього не казав.

— Не казали. Просто прийшли на мою роботу і попросили мене відпустити вашого сина. — він відвів погляд і це було красномовніше за будь-які слова.

— Мені треба повертатися, — сказала я, підводячись.

— Я тебе не відпускав. — сердито сказав він.

— А я не прошу дозволу. — швидко промовила і пішла.

— Злато...

— Ні. — зупинилася я. — Якщо у вас є претензії до Дениса, поговоріть із Денисом.

Я розвернулася й пішла до входу. Ноги трохи тремтіли, серце шалено калатало. Тепер я розуміла Дениса, схоже з ним бесіду провели набагато раніше, але він не відмовився від мене, тому і я не буду.

Повернувшись усередину, я ще кілька хвилин стояла біля службового входу, ніби не могла змусити себе рухатися далі. Розмова вже закінчилася, батько Дениса давно пішов, а відчуття, ніби мене щойно добряче вдарили під дих, нікуди не зникало.

Я глибоко вдихнула, поправила волосся і все ж попрямувала до підсобки.

— Злато, що сталося? — я навіть не помітила, що Оксана була там.

— Нічого.

Вона подивилася на мене з таким скепсисом, що я одразу зрозуміла, щр вона не повірила.

— Знаєш, за весь час нашого знайомства я навчилася розрізняти твоє "нічого". Зараз воно виглядає особливо переконливо.

Я спробувала усміхнутися, але вийшло відверто погано. Оксана відклала телефон і повернулася до мене.

— Розповідай.

Я сама не зрозуміла, чому погодилася. Можливо, тому що тримати це в собі виявилося важче, ніж я думала. Тож за кілька хвилин вона вже знала про несподівану появу батька Дениса, про нашу розмову на лавці і про те, до чого він зрештою вів увесь цей час.

Оксана слухала уважно, жодного разу не перебивши мене.

— Мені це не подобається, — нарешті сказала вона.

— Мені теж.

— Ні, я серйозно. Те, що він прийшов до тебе на роботу, вже дивно.

— Він просто хвилюється за сина. — я опустила погляд.

— Ага. Настільки хвилюється, що вирішив поговорити не з сином, а з його дівчиною.

— Ми навіть не зустрічаємося офіційно.

— Від цього ситуація не стає кращою. — я нервово покрутила в руках резинку для волосся.

— Але в чомусь він має рацію. — Оксана подивилася на мене так швидко, ніби я щойно сказала якусь відверту дурницю.

— Серйозно?

— Подивися на нас.

— Дивлюся.

— Денис навчається в хорошому університеті. У нього є можливості, зв'язки, перспективи. Він може дозволити собі думати про майбутнє, а я…

— І що?

— А те, що це правда.

Мені не подобалося вимовляти це вголос. Не подобалося навіть думати про це, але після розмови з його батьком ці думки наче вилізли назовні й тепер вперто не хотіли зникати.

— Злато, ти зараз оцінюєш себе його очима.

— Ні.

— Саме так. — я похитала головою.

— Просто іноді люди бачать речі такими, якими вони є.

— А іноді люди надто звикають вирішувати за інших. — я мовчала.

Перед очима знову стояв той спокійний погляд і звучав рівний голос, який майже не підвищувався за всю розмову. Він не кричав. Не погрожував. Не принижував мене відкрито.

Він просто дуже ввічливо пояснив, що для свого сина хотів би когось іншого і від цього було боляче значно сильніше.

— Знаєш, що я думаю? — раптом сказала Оксана.

— Що?

— Якби Денис зараз почув усю цю розмову, він би образився. — я ледь усміхнулася.

— На батька?

— Ні. На тебе.

— На мене?

— Саме на тебе. Тому що ти вирішила, ніби краще знаєш, хто йому підходить.

Я хотіла щось заперечити, але не змогла, бо десь дуже глибоко сподівалася, що вона має рацію.

Проблема була лише в тому, що слова батька Дениса вже встигли зачепити, але я не уявляю, як зможу сказати Денису, що ми не зможемо далі…