46.

Після вчорашнього вечора я прокинулася з усмішкою. Навіть не пам'ятала, коли востаннє почувалася настільки щасливою.

Пари пролетіли швидко, а потім, поки збиралася на роботу, побачила від Дениса повідомлення з компліментами та гарними побажаннями.

На роботі теж усе йшло напрочуд добре. Людей було небагато, відвідувачі не грубіянили, а начальниця навіть похвалила мене за старанну роботу.

— Добрий день, — до мене підійшов старший чоловік у строгому костюмі.

— Доброго дня, — ввічливо і з посмішкою відповіла йому.

На вигляд років сорок п'ять чи трохи більше. Темне волосся з легкою сивиною на скронях, дорогий годинник, серйозний погляд.

— Ти Злата?

— Так, — здивовано відповіла я.

— Можна з тобою поговорити?

— Ми знайомі? — вирвалося в мене, а він ледь усміхнувся у відповідь.

— Ні. Я батько Дениса. — я одразу злякалася, а моє серце почало так сильно битися, що здавалося, ніби я його у вухах чула.

Я знала, що в них складні стосунки, і щось мені підказувало, що ця зустріч нічого приємного не несе. Я зараз лише стояла й кліпала очима, не знаючи, що робити.

— Не хвилюйся ти так, — з посмішкою сказав він. — Просто хотів познайомитися.

Його голос був спокійним і доброзичливим, навіть занадто.

— Якщо маєте на увазі Дениса, то...

— Я не збираюся сваритися чи дорікати тобі, — перебив він. — Просто кілька хвилин розмови. — я завагалася. Відмовити було якось незручно, але зрештою це батько Дениса.

— Добре.

На вулиці стояла невелика лавка під деревом, і ми присіли на різних кінцях.

— Денис казав, що ти добре вчишся.

Я лише кивнула.

— Але вступати плануєш далі?

— Так.

— Уже вирішила куди?

Розмова звучала настільки звичайно, що я почала потроху розслаблятися. Ми поговорили про навчання, про роботу, про те, як я все поєдную. Він уважно слухав і навіть кілька разів схвально кивнув.

— Молодець.

— Дякую, — ніяково відповіла я.

— Багато хто в твоєму віці думає тільки про розваги.

— У мене не так багато часу на розваги, та й я не великий фанат такого.

— Це правильно.

Потім він замовк, і в цей момент я відчула, що щось змінилося.

— А Денис, здається, став приділяти розвагам занадто багато часу, — делікатно направив він розмову в інший бік, і я напружилася.

— У сенсі?

— У прямому, — спокійно відповів він. — Раніше він більше думав про майбутнє.

— Він і зараз думає, — майже перебила його я.

— Ти так вважаєш?

— Так. — мені стало некомфортно від цієї розмови.

— Можливо, — чоловік повільно кивнув і кілька секунд просто дивився прямо. — Знаєш, я хочу для нього хорошого життя.

— Я теж.

— І саме тому хвилююся. — я вже починала розуміти, куди все рухається.

— Ви вважаєте, що я йому заважаю?

Він не відповів одразу.

— Я вважаю, що зараз у нього дуже важливий період, — він подивився на мене. — І іноді люди відволікають одне одного від правильних рішень.

Усередині неприємно кольнуло.

— Ми не відволікаємо одне одного.

— Ти впевнена? — я вчепилася в коліна, бо тепер це вже точно не була дружня бесіда.

— Так.

Він важко видихнув.

— Злато, ти здаєшся хорошою дівчиною. Розумною. Тому я сподівався, що ти сама зрозумієш ситуацію.

Мені зовсім не сподобався цей тон, ніби він уже все вирішив за мене.

— Яку саме ситуацію?

— Те, що Денис останнім часом змінюється не в кращий бік.

— Через мене? — я мало не засміялася від обурення.

— Я цього не сказав. — але насправді сказав, і ми обоє це чудово зрозуміли. — Він став сперечатися з родиною. Перестав слухати поради. Робить необдумані вчинки.

— Він погано виконує роботу? — не втрималася я.

— Мені здається, що ти розумієш, хто перед тобою, — сердито сказав він. — А ще мені здається, що ти маєш на нього більший вплив, ніж думаєш.

— Якщо чесно, це звучить так, ніби ви хочете звинуватити мене в усіх ваших проблемах, — я почала закипати, а він ледь помітно примружився.

— Ні. Я просто прошу тебе подумати.

— Про що?

— Про те, що іноді правильніше відпустити людину, якщо любиш.

Я завмерла. Ось воно… нарешті випливла справжня причина цієї розмови.