45.

Денис

Коли я повернувся додому, на вулиці вже майже стемніло, але настрій після вечора зі Златою був настільки хорошим, що навіть думки про батька не могли його зіпсувати.

Я зайшов тихо в будинок, сподіваючись просто піти до своєї кімнати, але не сталося, як гадалося.

— Де був? — запитав батько сердитим голосом.

— Гуляв.

— Де гуляв? З ким гуляв?

— А що, я маю звітувати перед тобою за кожен свій крок? — батько невдоволено подивився на мене і демонстративно відклав телефон.

— Я бачу, що ти став дуже розумним останнім часом.

— Що не так? — втомлено запитав я.

— Питаю ще раз. Де ти був? — знову роздратовано запитав він.

— А я ще раз відповідаю. Гуляв. — кілька секунд він мовчки дивився на мене.

— З тією дівкою гуляв?

Якби він не був моїм батьком — я без роздумів врізав би, але зараз мені не дозволяли виховання і совість.

— Вона не дівка, — сердито сказав я.

— Я так і знав, — спокійно промовив він і різко підвівся з дивана. — Ти мене взагалі слухаєш чи ні? Я тобі скільки разів казав триматися від неї подалі?

— Досить, — відрізав я. — Я не збираюся це знову слухати.

— А доведеться! — крикнув він мало не на весь будинок. — Через цю дівчину ти перестав думати головою!

Я нервово засміявся.

— Це ти перестав думати головою, а я через цю дівчину хоча б не сходжу з розуму від усього, що тут відбувається.

— Не смій зі мною так розмовляти!

— А як мені з тобою розмовляти? Ти навіть не намагаєшся її пізнати! Просто вирішив, що вона тобі не подобається, і все!

— Мені достатньо того, що я бачу!

— Ні, тобі достатньо того, що ти сам собі придумав. — ми обидва замовкли, і в мене було відчуття, що батько дивився на мене, як на зовсім чужу людину.

— Значить, по-хорошому ти не розумієш, — сказав серйозно, дивлячись в очі, і я напружився.

— Що це означає?

— Це означає, що ти маєш закінчити ці стосунки.

— Ні, — впевнено відповів я.

— Ні? — запитав він і подивився, звузивши очі.

— Ні.

— Ти ставиш дівчину вище за власну сім'ю?

— Не перекручуй. Я просто сам вирішую, з ким мені бути. — він важко видихнув і похитав головою.

— Я дивлюся на тебе й не впізнаю.

— А я вже давно не впізнаю тебе. — його обличчя стало кам’яним після моїх слів.

— Добре. — це настільки спокійно прозвучало, що мені аж страшно стало. — Якщо ти сам не хочеш вирішувати цю проблему, тоді я візьму все у свої руки.

Було враження, що в цей момент по спині пробіг холодок.

— Що ти збираєшся робити?

— Те, що повинен був зробити давно.

— Не лізь до Злати.

— Тоді зроби так, щоб у мене не було причин лізти.

Я зробив крок уперед.

— Навіть не думай, — сердито сказав і зробив ще крок до нього.

— А ти подумай, Денисе. Дуже добре подумай. — його голос став тихішим, але від цього тільки страшнішим. — Бо якщо ти не поставиш крапку сам, її поставлю я.

Я дивився на нього і не вірив почутому. Нічого не відповівши, я розвернувся і пішов до своєї кімнати.

Але цієї ночі заснути так і не зміг: перед очима постійно стояла Злата. І я реально бодався за неї, бо він може їй нашкодити.