43.

Заїхати додому виявилося не найкращою ідеєю.

Бо щойно ми переступили поріг квартири, я зрозуміла, що для пікніка в мене є тільки одна складова — ентузіазм.

— Сиди тут, — наказала я Денису, скидаючи кросівки.

— Злата, я тебе обожнюю.

Я лише закотила очі й попрямувала на кухню.

Оладки знайшлися швидко. Я насмажила їх ще зранку, але залишила трохи для Юлі. Потім я згадала про компот.

Довелося трохи пошукати тару, поки не знайшлася порожня пластикова пляшка.

— Що ти робиш? — почувся голос Дениса за спиною.

Я мало не підстрибнула.

— Ти ж мав сидіти.

— Я сидів. Цілих тридцять секунд.

— Неможливо з тобою.

— А це що?

— Компот.

— Ти зараз переливаєш компот у пляшку з-під води?

— Так.

— Це наймиліший пікнік у моєму житті.

— Денис.

— Мовчу.

Не мовчав він рівно три секунди.

— А стакани будуть?

Я завмерла.

— Блін.

Довелося відчиняти всі шафки по черзі, бо скляні брати не хотілося. Знаючи нас, щось точно розіб'ється.

Після кількох хвилин пошуків я знайшла упаковку паперових стаканів.

— О, знайшла, — зраділа я.

— Вітаю.

— Може я щось допоможу?

— Не треба. — промовила я і переможно кинула стакани до пакета. Потім захопила невелике покривало і пачку вологих серветок.

— Серветки навіщо?

— Щоб не виглядати, як поросята.

— Я культурна людина.

— Денисе, я бачила, як ти їси шаурму.

— Один раз трохи розслабився.

Я засміялася і нарешті зав’язала пакет.

— Все. Готово.

— Справжня господиня.

— Замовкни.

За кілька хвилин ми вже знову їхали містом на скутері. Я обіймала його за пояс і дивилася, як повз проносяться будинки.

— Куди тепер? — запитав Денис.

— Завези мене туди, де немає людей.

— Конкретніше.

— Де гарно.

— Ще конкретніше.

— Де тихо.

— Злата, це не координати.

Я тихо засміялася.

— Ну ти ж місцевий. Маєш знати такі місця.

Кілька секунд він мовчав.

— Знаю одне.

— Багато людей?

— Майже нікого.

— Гарно?

— Дуже.

— Тоді поїхали.

Він лише кивнув і звернув на вузьку дорогу, яка поступово вивела нас за межі міста, де будинків ставало все менше. Навколо з'явилися поля, дерева і висока трава, що хиталася від теплого вітру.

Я притулилася щокою до його спини й заплющила очі, бо вперше за весь день всередині стало трохи спокійніше.

І якщо чесно, зараз мені було абсолютно байдуже, куди саме ми їдемо. Головне — подалі від людей.

Їхали ми хвилин п'ятнадцять, а може й трохи більше.

Дорога ставала все вужчою, асфальт поступово змінився на ґрунтовку, а навколо залишилися тільки дерева й поля.

Нарешті скутер звернув із дороги й зупинився. Я злізла першою і завмерла.

Перед нами був невеликий пагорб. Нижче блищала річка, а навколо шуміли дерева. Висока трава діставала майже до колін, а десь неподалік стрекотіли коники.

І головне — ні душі.

— Ого.

Я навіть не намагалася приховати здивування, а Денис задоволено усміхнувся.

— Подобається?

— Тут дуже красиво.

— Я ж казав.

Я повільно озирнулася навколо. Сонце вже почало опускатися нижче. Місце виглядало просто неймовірно.

— Ти приводиш сюди всіх дівчат?

Денис театрально приклав руку до серця.

— Злата.

— Що?

— Як ти могла про мене таке подумати?

— Дуже легко.

— Несправедливо.

— Відповідай на питання.

Він кілька секунд дивився на мене, а потім похитав головою.

— Ні.

— Серйозно?

— Серйозно.

Я примружилася.

— Щось не віриться.

— Ну добре. Одного разу привозив сюди собаку.

— Денисе!

— Що? Він теж був дуже задоволений краєвидом.

Я закотила очі й почала розкладати покривало, а він одразу присів поруч допомагати.

Через хвилину ми вже сиділи в траві і я дістала оладки.

— Боже.

— Що?

— Я вже люблю ці оладки.

— Ти їх ще не куштував.

— Але я вже люблю.

Я простягнула йому одну і він відкусив великий шматок і на кілька секунд замовк.

— Ну?

— Можеш передати Катерині Гаврилівні, що я готовий на ній одружитися.

Я мало не вдавилася в цей момент.

— Денис!

— А що? Дуже смачно.

— Добре, що вона цього не чула.

— Або погано.

— І взагалі-то це я готувала.

Денис завмер із надкушеною оладкою в руці.

— Серйозно?

— Ні, сусідка через балкон перекинула.

— Злата.

— Так, серйозно.

Він кілька секунд дивився на мене, ніби перевіряв, чи не жартую я.

— Тоді пропозиція щодо одруження все ще в силі.

Я похитала головою і налила компот у паперові стакани, а Денис узяв свій і кілька секунд крутив у руках.

— Я почуваюся так, ніби ми втекли в дитинство.

— Це через компот у пляшці?

— Так. — я  усміхнулася і помітила, що він став значно спокійнішим, але важкість знову і знову з’являлася в очах

— Денис.

— Мм?

— А тепер серйозно.

Він перевів погляд на мене.

— Що сталося?

Усмішка на його обличчі стала слабшою. Він опустив очі на стакан із компотом і знову мовчав.

Я кілька секунд дивилася на нього, а потім піднялася з покривала й пересіла йому за спину.

— Ей, — здивувався Денис, коли я поклала руки йому на плечі.

— Будемо тебе розслабляти.

— Оце вже цікаво.

— Масаж любиш?

— Якщо його робиш ти, то обожнюю.

— Підлабузник.

— Я просто вмію цінувати хороші речі.

Я почала розминати його плечі й одразу насупилася.

— Господи.

— Що таке?

— Ти взагалі розслаблятися вмієш?

— Навіщо?

— Денисе.

— Ну живу ж якось.