42.

На фармакології я не чула нічого. Ну тобто викладач щось пояснювала, ставила запитання, але всі її слова проходили повз мене. Конспект теж не писала, адже думки були далеко. І таке було вперше, бо вчилася я добре — може, саме тому мені зараз не давали ніякого зауваження за те, що я літала десь у хмарах.

Я так хотіла бути в цей момент на роботі, щоб мати змогу його побачити, а зараз…

Денис більше не писав. Після нашої переписки минула вже година, а телефон мовчав.

Звісно, я розуміла, що у нього робота, справи, свої проблеми, тато, який, судячи з усього, знову влаштував щось неприємне, і було б дуже егоїстично думати, що в житті Дениса немає нічого важливішого за листування зі мною.

Але хвилювання все одно нікуди не зникало, і коли нарешті пролунав дзвінок, я відчула таке полегшення, бо хотіла піти до нього.

Ми вийшли з корпусу разом із Юлею. Вона щось розповідала про завтрашні заняття, коли раптом замовкла на пів слові. Я простежила за її поглядом і побачила, що прямо навпроти входу стояв Денис поруч зі скутером. Він одразу помітив мене й усміхнувся.

— Ой, — сказала Юля. — А ось і принц на коні.

Я навіть не стала сперечатися, бо швидко йшла йому назустріч.

— Привіт, — промовила майже, коли була поряд.

А він просто міцно обійняв, ніби ми не бачилися цілу вічність. Я навіть тихо видихнула від несподіванки, а його руки тільки сильніше обіймали мене. Я відчула, як він сховав обличчя в моєму волоссі й стояв мовчки, і тоді зрозуміла, що ці обійми потрібні Денису значно більше, ніж мені.

— Ну все, — пробурмотіла Юля. — Я пішла, бо далі не для моїх вух.

— Юля!

— Все, мене нема.

Вона швидко втекла, а Денис нарешті трохи відсторонився, і я уважно подивилася на нього. Усмішка була, але очі були втомленими.

— Що сталося?

— Нічого.

— Денис.

— Все нормально.

Я зітхнула.

— Ти ж розумієш, що це звучить максимально непереконливо?

— Розумію.

— І все одно не скажеш?

Він винувато усміхнувся.

— Не зараз.

Я кілька секунд дивилася на нього, а потім здалася. Якщо не хоче говорити, значить так треба. Тиснути я точно не збиралася.

— Добре.

— Образилась?

— Ні.

— Точно?

— Денис.

— Що?

— Якщо ти зараз ще раз перепитаєш, то я ображусь.

Він тихо засміявся, і цього разу усмішка була справжньою.

— Я сьогодні позичив у сестри цей агрегат і пропоную трохи покататися.

— Покататися? — недовірливо перепитала я.

— Не хочеш?

Я трохи скривилася.

— То куди поїдемо?

— На пікнік, — відповіла не роздумуючи. — Ну, не зовсім на пікнік. В мене є оладки вдома і компот. Поїдемо кудись, сядемо на травичці і просто посидимо, пташечок послухаємо.

— Злато, ти зараз серйозно?

— Ще й як. Чи мажори такого не їдять?

Він посміхнувся і легенько щипнув мене.

— Це буде найкращий пікнік у моєму житті.

Я засміялася.

— Знущаєшся?

— Ще ні.

— Денис!

Я штовхнула його в плече, і він знову розсміявся нормально.

— Поїхали вже.

— Поїхали.

Він допоміг мені сісти на скутер, дочекався, поки я обійму його за пояс, і тільки тоді завів двигун. А коли я притулилася щокою до його спини, ми рушили з місця.