40.

Злата

Я намагалася слухати викладача, чесно. Навіть відкрила конспект і кілька разів зробила вигляд, що щось записую, але думки все одно постійно поверталися зовсім не до навчання.

Точніше, до одного конкретного темноволосого пінгвінчика.

Вчорашній вечір крутився в голові безкінечно. Його руки на моїй талії, погляд, від якого в мене досі десь під ребрами все стискалось, і те, як обережно він мене поцілував, ніби я була чимось крихким.

Я мимоволі усміхнулась собі під ніс.

— О, все ясно, — тихо протягнула Юля поруч. — Вона вже навіть на парах не з нами.

Я кліпнула й повернула голову до подруги.

— Що?

— Ти вже хвилин п’ять сидиш із дивною посмішкою. Мене це насторожує.

— Не вигадуй.

— Злато, ти зараз виглядаєш як людина, яка подумки цілується.

— Юля! — намагалася заперечити я, а вона лишень тихо засміялась.

— Все, мовчу. Але після пар ти мені все розкажеш.

До кінця заняття я ледве дотягнула. Юля весь час косилась на мене з таким виглядом, ніби вже приготувалась вибивати з мене інформацію силою, тому, щойно нас відпустили, вона одразу схопила мене за руку.

— Пішли їсти й говорити.

— Звучить як погроза.

— Так і є.

Ми вийшли з корпусу й пішли до маленького кафе через дорогу, куди зазвичай забігали між парами. На вулиці було тепло, людей багато, але мені чомусь було байдуже на все це.

Юля взяла собі айс латте й картоплю фрі, а я тільки лимонад, бо апетиту особливо не було і вона теж це помітила.

— Так. Все. Розказуй, — заявила Юля, щойно ми сіли за столик біля вікна. — Бо ти сьогодні якась підозріла.

Я кілька секунд мовчала, крутячи трубочку в склянці.

— Мені здається, Денис щось приховує.

Юля одразу перестала усміхатись.

— В сенсі?

— Не знаю… — я зітхнула. — Він останнім часом іноді різко стає задумливим. Ніби випадає десь, а потім одразу починає жартувати, переводити тему.

— Може, проблеми якісь?

— Може, але це якось пов’язано зі мною.

Юля нахмурилась.

— Чого ти так вирішила?

Я сперлась ліктем об стіл.

— Вчора він сказав дивну фразу. Що хоче мене від усього заховати. А потім сказав про людей, які мене не заслуговують і в нього в той момент такий погляд був…

Я замовкла, намагаючись пояснити те дивне відчуття, яке вчора не давало мені спокою.

— Який? — тихіше спитала Юля.

— Ніби його хтось дуже зачепив. Або розізлив.

Юля задумливо сьорбнула каву.

— Слухай, ну це може бути що завгодно. Може, він з батьком посварився. Ти ж сама казала, що в них іноді дивні стосунки.

Я повільно кивнула, бо саме про це я теж думала.

Бо Денис вчора був занадто ніжний. Прямо до болю обережний зі мною і це було не просто через романтику чи хороший настрій. Ніби він після чогось неприємного прийшов до мене заспокоїтись.

— Злат, — Юля нахилилась ближче. — Тільки не накручуй себе раніше часу. Хлопці іноді реально не вміють нормально говорити про те, що їх гризе.

Я ледь усміхнулась.

— Особливо Денис.

— Може і він, але не думаю, що він довго триматиме це в собі.

Я тихо засміялась, сподіваючись, що все саме так, але всередині все одно залишився осад, тому не придумавши нічого кращого, я дістала телефон і написала хлопцю, адже сьогодні він чомусь ще не дав про себе знати.