38

Я навіть трохи переживала, що після мого «сонячного супу» Денис тихенько викличе собі швидку й скаже, що отруївся студентським життям, але ні. Він абсолютно нормально з’їв усе. Мені від цього чомусь стало аж смішно.

А потім ми спокійно сиділи на кухні, пили чай, Юля крутилася поруч, щось жартувала, а потім, швидко помивши за собою чашку, заявила, що в гуртожитку сьогодні дискотека й вона не може пропустити таку історичну подію.

— Ну ви тут не хуліганьте, — серйозно сказала вона, натягуючи тонку кофту.

— Іди вже, — засміялась я.

— Та йду я. Не заважатиму молоді.

— Юля!

Вона тільки зареготала й вискочила за двері.

І от тоді стало якось… дивно тихо.

Ми ніби й до цього залишались удвох, але зараз я особливо гостро відчула, що Денис у моїй кімнаті. У моєму маленькому світі, де до цього були тільки я, Юля, конспекти й вічний безлад перед сесією.

Я навіть не знала, як правильно поводитись.

Сіла на край ліжка й спостерігала, як він повільно розглядає кімнату. Денис провів поглядом по полицях, підійшов ближче до столу й дістав одну з книжок.

— Ого, — протягнув він, читаючи назву. — Ти вже знаєш такі слова, що можна язик у вузол зав’язати.

Я мимоволі посміхнулась.

— Не знаю. У мене поки язик не зав’язувався ніби.

Він почав гортати сторінки з таким серйозним виглядом, ніби реально щось там розумів.

— Епізоотологія… — повільно прочитав він.

Я засміялась.

— Якщо ти вирішив знайти там щось страшне, то не вийде. Тобі треба терапію гортати й шукати травматичний ретикулоперикардит.

Він завмер.

— Що-що?

— Неважливо, — фиркнула я. — Я й сама це слово через раз нормально вимовляю.

Він тихо засміявся й відклав книжку.

— Може, фільм якийсь ввімкнемо на ноуті? — запропонувала я. — Бо я взагалі не знаю, чим тебе зайняти.

Денис подивився на мене так, ніби його все абсолютно влаштовувало й без фільму, а  потім раптом помітив фотографії біля полиці і я мало не померла в ту ж секунду.

— Ні, навіть не думай, — одразу сказала я, але було пізно.

Він уже взяв кілька фото до рук.

— Ой, а це що?

— Компромат, — пробурмотіла я, закриваючи обличчя долонями.

На одній фотографії ми з Юлею стояли десь біля річки в купальниках, сміялись, а руки й животи були розмальовані хною.

Денис уважно роздивлявся, а мені моментально стало жарко.

— Це не татуювання, — швидко сказала я. — Це хна. Ми з Юлею постійно так дуріємо влітку.

Він провів пальцем по фото, розглядаючи візерунки.

— Гарно виглядає.

— Якщо хочеш, можу й тобі щось намалювати.

Він задумався на кілька секунд, а потім усміхнувся якось підозріло.

— Можеш.

— І що саме пан бажає?

— Твій поцілунок.

Я спочатку навіть не зрозуміла.

— В сенсі?

Він дивився на мене кілька секунд, а потім абсолютно спокійно стягнув футболку через голову і я перестала нормально думати.

— Денис…

— Ось тут, біля серця.

— Я не думала, що ти так буквально все сприймаєш.

Він тільки засміявся й сів ближче.

— То що малюватимеш?

Я дивилась на нього й намагалася робити вигляд, що мене взагалі не хвилює той факт, що він сидить переді мною напівроздягнений у моїй кімнаті.

Не виходило.

Взагалі.

— Є ідея, — тихо сказала я.

— Мені вже страшно.

— Правильно.

Я нафарбувала легенько губи, взяла хну, нахилилась ближче й швидко поцілувала його в груди.

Денис одразу завмер, а в мене серце так калатало, ніби зараз мало пробити ребра.

— Оце й буде ескіз, — пробурмотіла я, старанно не дивлячись йому в очі.

Він тихо засміявся десь над моєю головою.

Я обережно обводила контур губ хною, намагаючись не думати про те, наскільки близько ми сидимо.

— Все, тепер ти офіційно помічений, — сказала я, відсуваючись.

Денис подивився вниз, а потім знову на мене.

— А ти? — тихо спитав він. — Не хочеш собі таку саму?

Я нервово засміялась.

— У мене немає місця, де ти можеш залишати такі відбитки.

Він повільно підняв брову,  я тільки через секунду зрозуміла, як це прозвучало.

— Я не це мала на увазі!

— Та? — ледь стримуючи сміх, протягнув він.

— Денис, боже…

Я закрила обличчя руками, а він уже відверто сміявся.

— Давай я тебе за плече вкушу? Футболкою можна буде приховати. — запропонував хлопець.

— Вкусиш?

— Якщо ти не проти?

Я повільно прибрала руки від обличчя й недовірливо подивилась на нього.

— Вкусиш?

— Якщо ти не проти, — абсолютно серйозно кивнув Денис, хоча по очах було видно, що він ледь стримує сміх.

— Ти дивний.

— Зате креативний.

— Це дуже сумнівна креативність.

Він тільки усміхнувся й трохи ближче посунувся до мене на ліжку.

— Ну то що? Чи я зараз отримаю офіційну відмову?

Я дивилась на нього й не могла нормально думати через те, наскільки він був близько. Від нього пахло чаєм, чимось деревним і ще чимось дуже його. Настільки, що мені вже починало здаватись, що я цей запах впізнаю серед тисячі інших.

— Ти зараз схожий на вампіра, — пробурмотіла я.

— Я гарний вампір.

— Це саме так вони й кажуть перед нападом.

Він тихо засміявся, а я сама не зрозуміла чому замість того, щоб відсунутись, навпаки трохи нахилилась ближче.

— Один раз, — тихо сказала я. — І без фанатизму.

— Я сама обережність.

— Не вірю тобі взагалі.

— І правильно робиш.

Я нервово засміялась, а потім завмерла, коли він обережно прибрав волосся з мого плеча. Мурашки моментально побігли по шкірі.

Господи.

Чому це взагалі так хвилює?

Денис глянув на мене, ніби ще раз перевіряючи, чи я точно не проти, а потім нахилився ближче, а я тільки мовчки затримала подих і через секунду відчула легкий укус у плече.