37

До вечора я ходив злий, як чорт.

Наче й намагався слухати, що мені говорять на роботі, навіть кивав у потрібних місцях, але в голові все одно крутилися слова батька. Особливо оте його «такі дівчата». Мене аж пересмикувало щоразу, як згадував.

І найбільше бісило те, що він говорив про Злату так, ніби вона річ якась. Ніби людина не може бути просто хорошою і щирою.

Під кінець дня я вже не міг дочекатися, коли піду, бо зрозумів, що єдине, чого зараз хочу, — це побачити її. В кафе її сьогодні не було, тому я ще більше хотів до неї, а коли нарешті приїхав, Злата сама відкрила двері й одразу усміхнулась мені так тепло, ніби чекала весь день.

Вона була в домашніх штанах, великій футболці і з розпатланим волоссям,

— Чого дивишся? — засміялась вона. — Заходь.

Я дивився на неї кілька секунд і тільки зараз зрозумів, наскільки сильно скучив, хоча ми  і бачились вчора.

— Що? — вже підозріло примружилась вона.

— Нічого.

— Брешеш.

Я тихо засміявся й нарешті зайшов всередину. Квартира була маленька, орендована, взагалі не схожа на місця, де я звик жити. Десь на стільці охайно складений одяг, на кухні вже стояли дві різні чашки, холодильник був обліплений якимись наліпками й магнітами. Але тут було так… домашньо.

— Я зараз чай поставлю, — сказала Злата, стягуючи волосся в недбалий хвіст.

— Мало не забув. — промовив я і дістав з рюкзака солодощі. — А це для вашої хазяйки. — я поставив коробку на мікрохвильовку, щоб не заважала. — За те, що дозволила прийти.

— Вона в нас класна. — посміхнулася дівчина. — Але це мабуть зайве.

Вона щось метушилась біля чайника, бурчала собі під ніс про те, що я пів магазину приніс, а я просто кайфував. Я не пам’ятав, щоб колись із кимось було настільки легко.

Сперся плечем об дверний косяк і просто тихцем спостерігав за нею і чим довше дивився, тим сильніше розумів, наскільки вона моя людина: без награності, без  постійних ігор і хитрощів, до яких я звик раніше.

Злата могла бути ніжною до неможливості, а через хвилину — впертою так, що сперечатися з нею було собі дорожче і це мені подобалось.

Вона не намагалася здаватися якоюсь кращою, не крутилась навколо мене через гроші чи статус. Їй взагалі було плювати на це все і мабуть саме тому мене так накривало поруч із нею.

— Денис.

Я моргнув.

— А?

— Ти вже хвилин п’ять дивишся в одну точку.

— Та задумався просто.

Вона повільно сіла навпроти мене й уважно подивилась.

— Щось сталося?

— Ні.

— Точно?

— Злат, все нормально.

Вона явно не повірила.

Я це одразу побачив по її погляду.

— У тебе обличчя таке, ніби ти когось закопав, — тихо сказала вона.

Я усміхнувся.

— Ну дякую.

— Я серйозно.

Вона легенько торкнулась моєї руки пальцями й від цього простого руху в грудях знову щось дивно стиснулося.

От як батько взагалі міг подумати про неї щось погане?

— Денис.

— Мм?

— Ти мене лякаєш.

Я подивився на неї й раптом так чітко зрозумів одну річ, що аж самому стало страшно: я вже не уявляв своє життя без неї.

Все це сталося якось занадто швидко, але водночас здавалося, ніби вона була поруч завжди.

Я обережно переплів наші пальці.

— Все правда нормально, — тихіше сказав я. — Просто день дурний був.

Вона ще кілька секунд дивилась мені прямо в очі, ніби намагалася зрозуміти, де саме я брешу, а потім все ж видихнула й тихо усміхнулась.

— Добре, але якщо тебе хтось бісить, ми можемо перемити йому кістки.

Я не стримав сміх.

— О, це вже звучить як ідеальні стосунки.

— Я стараюсь.

І я знову дивився на неї й думав тільки про те, що заради цієї дівчини, здається, реально готовий послати до біса весь світ.

— Ой, мамочки, — раптом злякано видихнула вона.

— Що сталося?

— Ти ж, мабуть, після роботи голодний, а я тобі тільки чай зробила. От дуринда… — вона заметушилась і забігала очима по кухні. — Сонячний суп будеш?

— Який? — перепитав я, бо вперше таке чув.

— Сонячний, — абсолютно серйозно відповіла Злата. — Мені бабуся в дитинстві його готувала й так називала, бо він жовтий. То що, будеш?

І як такому сонечку відмовиш? Та й їсти я, якщо чесно, теж хотів страшенно.