36

Денис

Я не вірив у своє щастя. Літав останні дні, як ненормальний. На роботу до батька тепер їхав із таким ентузіазмом, ніби не на працю збирався, а як мінімум у відпустку. Хоча про саму роботу думати все одно не хотілося. Голова була зайнята зовсім іншим.

Сьогодні я вперше мав піти до Злати в гості і  через це я чекав вечора так сильно, ніби мені знову п’ятнадцять.

Але попереду ще був цілий день, тому, зробивши всі ранкові процедури, я спустився на кухню снідати з батьками.

Мама пила каву й щось читала в телефоні, а батько, як завжди, вже виглядав так, ніби встиг посваритися з половиною світу ще до восьмої ранку.

— Я чув, ти водишся з офіціанткою, — спокійно сказав він, навіть не піднімаючи погляду від чашки.

Я вже відкрив рот відповісти, але він додав:

— Хоча ні. Я чув, ти тягаєшся з офіціанткою.

Я одразу напружився.

— Тату, я не “тягаюся”. Ми зустрічаємось.

— Треба, щоб ти це припинив.

Я навіть не одразу зрозумів, що почув.

— З якого дива? — не витримав я.

Мама швидко глянула на батька.

— Денисе…

— Ні, справді. З якого?

Батько нарешті відклав прибори й подивився на мене поглядом, який я ненавидів ще з підліткового віку. Спокійним, холодним, ніби він уже все за мене вирішив.

— Я нічого не мав проти, коли ти зустрічався зі своєю Оксаною, — сказав він. — Там із самого початку було зрозуміло, що це несерйозно.

— З Оксаною взагалі все було інакше, — відрізав я.

— Саме про це я й кажу. А зараз ти в рідному місті, у всіх на очах, і зустрічатися з обслуговуючим персоналом — украй нерозумно.

Я аж нервово всміхнувся від цих слів.

— Серйозно? “Обслуговуючим персоналом”?

— А як інакше це назвати?

— Її звати Злата.

— І я більш ніж упевнений, що їй від тебе потрібні тільки гроші.

— Та ну? — я аж нервово усміхнувся. — І коли ти встиг зробити такі геніальні висновки?

Батько спокійно відрізав шматок омлету, ніби ми зараз говорили про погоду, а не про мою дівчину.

— Денисе, не треба робити з мене дурня. Такі дівчата завжди чудово розуміють, хто перед ними.

— “Такі” — це які?

— Звичайні. Без перспектив. Які бачать хлопця з грошима і хапаються за шанс.

Я відчув, як всередині починає все закипати. Мама помітно напружилась за столом, вже явно розуміючи, куди це йде.

— Ти її навіть не знаєш.

— Мені й не потрібно.

— Зате мені потрібно, — різкіше відповів я. — Бо це я з нею зустрічаюсь, а не ти.

Батько відклав виделку й нарешті нормально подивився на мене так, ніби в цей момент на нього почали сипатися проблеми.

— Ти зараз поводишся як дитина.

— А ти зараз поводишся так, ніби я привів додому кримінального авторитета.

— Денисе, — тихо втрутилась мама.

— Ні, мам, серйозно. Що взагалі не так? Вона хороша дівчина.

— Хороші дівчата не вішаються на хлопців через їхні гроші.

Я так стиснув щелепу, що аж заболіла голова.

— Вона навіть не знала, хто я.

Батько тільки фиркнув.

— Не сміши мене.

— Вона реально не знала.

— І ти хочеш, щоб я в це повірив?

— Мені байдуже, у що ти віриш.

За столом всі затихли. Мама вже навіть перестала їсти й тільки переводила погляд з мене на батька.

— Я не дозволю тобі псувати собі життя через чергову дурість, — спокійно сказав він.

— Через дурість? Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

Я різко встав з-за столу так, що стілець мало не впав.

— Знаєш що? Мене вже дістало, що ти постійно вирішуєш за мене, з ким мені бути, що робити і як взагалі жити.

— Поки ти працюєш у моїй справі й живеш у моєму домі, я маю повне право.

— Та забери ти вже ту компанію собі! — не витримав я. — Я не просив у тебе ні грошей, ні цього всього.

— Денис!

Мамин голос прозвучав уже серйозніше, але мене понесло.

— І якщо тобі так важливий статус, то це твої проблеми, а не мої. Я не збираюсь кидати Злату тільки тому, що тобі не подобається її робота.

Батько мовчки дивився на мене кілька секунд, і від гніву на його щелепі нервово сіпалися жовна.

— Ти ще дуже швидко розчаруєшся, — холодно сказав він.

— Не розчаруюсь.

— Усі колись показують себе справжніх.

— На відміну від декого, вона хоча б нормальна людина.

Мама тихо видихнула, а батько повільно встав із-за столу.

— Добре, — коротко сказав він. — Подивимось, наскільки тебе вистачить.

І просто вийшов із кухні.

Я ще кілька секунд стояв на місці, важко дихаючи й дивлячись у підлогу.

— Денисе… — мама обережно покликала мене.

— Мам, тільки не починай теж, будь ласка.

Вона втомлено потерла лоба.

— Я не кажу тобі з нею розходитись. Але ти ж знаєш свого батька.

О так, на жаль, знав і тому мені геть не подобалося, як складається ця ситуація.