35

Я навіть не помітила, як Денис став величезною частиною моїх днів.

Все почалося якось дуже непомітно. Спочатку просто повідомлення зранку. Потім постійні «ти поїла?» і «я вже йду до тебе». А потім у якийсь момент я просто звикла, що він поруч майже постійно.

І це було страшенно добре.

Особливо зараз, коли навчання нарешті дало мені нормально видихнути. Якби не моя звичка робити все наперед протягом семестру, я б зараз сиділа в обнімку з конспектами й проклинала своє існування, але натомість мала купу вільного часу.

І майже весь цей час проводила з Денисом, коли не працювала.

Ми гуляли мало не щодня. Іноді просто бродили містечком, коли була гарна погода. Могли пів години сперечатися, куди піти, а потім усе одно опинитися в якомусь рандомному кафе, де Денис вкотре дивився на мій десерт так, ніби я замовила собі десять ложок цукру в тарілці.

— Ти колись заробиш собі діабет, — серйозно говорив він, поки я щасливо їла млинці з шоколадом.

— Зате помру щасливою.

— Які в тебе мотиваційні промови.

— Дякую.

Він тільки сміявся й все одно тягнувся пробувати мою їжу, хоча кожного разу перед цим казав, що «це занадто солодко».

І от весь він був такий.

Я чомусь раніше думала, що хлопці типу Дениса зазвичай складні. Високомірні, з дивними замашками й бажанням постійно когось із себе строїти, але він виявився абсолютно нормальним.

Простим у хорошому сенсі.

З ним було легко.

Я зрозуміла, що взагалі перестала напружуватись поруч із ним. Не думала щосекунди, як виглядаю, що кажу чи чи не виглядаю зараз дурною, бо Денис сам був достатньо дурний на нас двох.

Іноді мені здавалося, що п’ятдесят відсотків нашого спілкування — це або його тупі жарти, або моє «та ти ідіот».

Особливо коли він починав спеціально мене дратувати.

Одного разу ми зайшли в магазин, і я буквально на хвилину відволіклася на полицю з навушниками, а цей ненормальний просто сховався між рядами.

Я тоді злякалася, що він просто пішов. Ходила між тими стелажами, шукала його, вже готова була подзвонити, а потім цей придурок вискочив у мене за спиною з пачкою чіпсів.

Я так сіпнулася, що ледь його не вбила.

— Денис!

Він стояв і сміявся, як абсолютно щаслива дитина.

— Ти бачила своє обличчя?

— Я зараз тебе вдарю.

— Ну Злато…

— Не «не Златкай»!

А потім він ще хвилин десять не міг перестати усміхатися й періодично міг просто поцілувати, навіть десь на людях і це мене особливо бісило.

Ми могли просто сидіти десь на лавці й говорити про повну дурню. Про людей навколо. Про фільми. Про його дитячі історії, де він постійно щось ламав, кудись падав або тікав від батька після чергової витівки.

— Ти був проблемною дитиною?

— Я був творчою дитиною.

— Ага. Особливо коли підпалив мікрохвильовку.

— Я хотів провести експеримент.

— Тобі було дванадцять!

— Наука не має віку.

Я сміялася з нього постійно.

І він ніби спеціально це робив. Постійно дивився на мене після своїх жартів так, ніби найбільше у світі йому подобалося саме те, що я сміюся через нього.

Іноді ми просто мовчали і нам було комфортно.

Могли йти поруч, тримаючись за руки, і мені навіть не потрібно було щось говорити, щоб почуватися добре.

Мені просто подобалося, що він поряд.

Що він іноді стискає мою долоню. Що поправляє мені волосся. Що дивиться так, ніби я для нього реально щось особливе.

І я, здається, занадто швидко до цього звикла і вже, якщо Денис був зайнятий хоча б кілька годин і не писав мені, я вже автоматично перевіряла телефон.

А потім злилася сама на себе через це.

Правда Юля іноді ображалася, що ми вже менше часу проводили, але я намагалася пояснювати і її ніби відпускало.  А ще Денис дуже напрошувався в гості, а я не знала чи не проти Катерина Гаврилівна, тому сьогодні якраз зібралася це прояснити.