33

Денис

Я не вірив сам собі, що ми тепер разом. Ходив з дебільною посмішкою цілий день і ніяк не міг її позбутися. Робота давалася важче, знаючи, що зовсім поруч працює моя дівчина. Хотілося кожні п’ять хвилин іти до неї просто так. Подивитися. Почути щось дурне. Випити каву поруч. Торкнутися хоча б на секунду і знову повернутися до своїх справ, ніби я адекватна людина, а не закоханий ідіот.

Але я тримався.

Ну… майже.

Бо за сьогодні я вже тричі заходив у кафе без нормальної причини. Один раз «взяти воду», другий — «спитати про доставку», третій взагалі не вигадав нічого кращого, ніж прийти і стояти біля барної стійки, поки Злата дивилася на мене тим самим поглядом, який буквально кричав: «Ти серйозно?»

І найгірше те, що мені навіть не було соромно.

Вона сьогодні була якась особливо гарна. Волосся зібране недбало, кілька пасм постійно випадали на обличчя, і я ледве стримувався, щоб не прибрати їх сам. А ще ця її звичка закушувати губу, коли нервує або думає. Це взагалі незаконно.

Я стояв біля каси, поки вона пробивала комусь замовлення, і ловив себе на тому, що просто дивлюся на неї, як придурок.

— Денисе, ти мене лякаєш, — тихо сказала вона, навіть не піднімаючи очей.

— Чим?

— Тим, що вже хвилин п’ять мовчки стоїш і посміхаєшся.

— Не можу нічого зробити.

Вона нарешті глянула на мене і ледь стримала усмішку.

— Іди працюй.

— Не хочу.

— Треба.

— Мені здається, я захворів.

— На голову?

— На тебе.

Злата фиркнула й опустила очі, а я мало не помер прямо на місці від того, як вона намагалася приховати усмішку.

Все. Я пропав остаточно.

До вечора я вже взагалі не міг нормально думати. А після того, як випадково почув, що вийшов новий фільм — згадав, як вона роздивлялася афішу з анонсами і дивилася саме на цей фільм.

Ідея з’явилася моментально. Я швидко купив квитки на вечірній сеанс, а потім пішов шукати її начальницю.

— Мені потрібна ваша допомога, — сказав я, коли зайшов до кабінету.

Вона одразу примружилася.

— Це звучить небезпечно.

— Та ні. Ну… не дуже.

— Денис.

— Я хочу вкрасти у вас одну працівницю на дві години раніше.

Вона засміялася майже одразу.

— Злату?

— А у вас є ще одна працівниця, через яку я виглядаю настільки жалюгідно?

— О, повір, виглядаєш ти саме так.

Я театрально приклав руку до серця.

— Мені боляче це чути.

— І куди ви зібралися?

— У кіно.

— Романтика, значить.

— Ну… так.

Вона подивилася на мене з жалістю, а тоді оголосила свій вердикт.

— Добре. Забирай свою дівчину.

«Свою дівчину».

Я, здається, ніколи не звикну до того, як це звучить.

Коли я через десять хвилин зайшов у зал, Злата саме витирала столи й навіть не помітила мене одразу.

— Збирайся, — сказав я.

Вона здивовано підняла голову.

— Куди?

— Додому тебе сьогодні відпускають раніше.

— Що?

— Я домовився.

— Денис…

— Давай швидше, сеанс через сорок хвилин.

Вона завмерла на секунду.

— Який сеанс?

Я дістав із кишені телефон і показав електронні квитки.

Спочатку вона просто дивилася на екран, ніби не вірила, а потім різко перевела погляд на мене.

— Ти серйозно?

— Ні, це галюцинація від великого кохання.

Вона тихо засміялася, і в мене всередині знову все перевернулося.

— Я ж просто сказала, що хочу його подивитися…

— А я запам’ятав.

Після цих слів вона стала зовсім тихою. Просто дивилася на мене кілька секунд так дивно і тепло, що мені захотілося зараз же її обійняти.

— Ну все, не дивись так, — пробурмотів я. — Я і так ледве тримаюся.

— Ти неможливий.

— А ти тепер змушена мене терпіти.

— Це вже звучить як погроза.

— Ні. Як факт.

Вона закотила очі, але усмішка все одно залишилася. А я вкотре подумав, що готовий купити їй хоч весь той клятий кінотеатр, аби вона тільки отак дивилася на мене.