32

Я плюнула на те, що можуть побачити, і просто намагалася відпустити хвилювання та насолодитися моментом. Хоча б кілька секунд. Бо поруч із ним у мене в голові взагалі починалися якісь перебої в роботі системи.

Денис дивився на мене так, ніби нікого більше навколо не існувало, і це було мило і казково, що я не могла до кінця усвідомити, що все це насправді.

— Ти зараз така мила, коли перестаєш пручатися, — тихо сказав він.

— Я не пручаюся, бо в мене сил немає, — буркнула я. — Ти висмоктав їх усі своїми дурними підкатами.

— Значить, працює.

Я фиркнула, але усмішку все одно сховати не змогла, а потім в мене за спиною двері за різко відчинилися.

— Злато, де там та по… — Оксана завмерла посеред слова.

Я мало не підстрибнула від переляку й автоматично відскочила від Дениса, ніби нас застукали за чимось кримінальним. Хоча, судячи з виразу її обличчя, саме так воно й виглядало.

Оксана повільно перевела погляд з мене на Дениса й назад.

— Ага-а-а… — протягнула вона.

— Це не те, що ти подумала, — випалила я так швидко, що сама ледве зрозуміла, що сказала, а Денис поруч тихенько засміявся. Придурок.

— Та я ще нічого не подумала, — сказала Оксана, але її обличчя буквально транслювало протилежне, коли вона почала вже відверто реготати, прикриваючи рот рукою, а мені хотілося просто лягти тут десь між коробками й померти.

— Все, досить, — прошипіла я, штовхнувши Дениса в груди. — Іди звідси.

— Ти ж несерйозно це зараз сказала?

— Абсолютно серйозно.

Він уважно подивився на мене, а потім раптом нахилився ближче.

— Тоді поцілуй мене на прощання.

— Що?!

— Що чув.

— Ти ненормальний.

— Є трохи.

Я озирнулася на Оксану, яка вже безсоромно робила вигляд, що їй страшенно цікаві якісь коробки збоку, хоча вуха в неї буквально витягнулися в нашу сторону.

— Денис, припини.

— Один раз.

— Ні.

— Пів разу?

Я ледве стримала сміх.

Господи, ну чому він такий?

— Ти мене колись доконаєш.

— Але красиво ж.

І знову ці його очі. От чесно, це не погляд — це психологічна атака. Я важко зітхнула, швидко схопила його за футболку й коротко поцілувала в щоку.

Хотіла одразу відсторонитися, але Денис тільки ширше усміхнувся.

— Ого. А ти, виявляється, смілива.

— Іди звідси, поки я не передумала.

— Добре, сонце.

— Не називай мене так!

— Чому? Тобі пасує.

Він ще кілька секунд дивився на мене з цією своєю неможливо задоволеною усмішкою, а потім таки пішов, а я залишилася стояти посеред службового входу з палаючими щоками.

— Ну все, — нарешті сказала Оксана. — Ти пропала.