31

Я прокинулася раніше, ніж зазвичай і це вже було підозріло.

Зазвичай мене можна було підняти з ліжка тільки або запахом їжі, або загрозою смерті, але сьогодні очі відкрилися самі. Я ще кілька секунд лежала, дивлячись у стелю, а потім різко згадала все вчорашнє і моментально сховала обличчя в подушку.

Господи. Я реально вчора стояла в обіймах Дениса й танула, як морозиво на сонці.

— Яка ганьба… — пробурмотіла собі під ніс.

— Я все чую, — сонно сказала Юля з сусіднього ліжка і я лише ще більше заскиглила.

— Не починай зранку.

— Ні, я просто хочу нагадати, що ти вчора ледь не муркотіла біля телефону.

— Я тебе зараз вб’ю. — Юля засміялася й накрилася ковдрою з головою, а мені після її слів знову стало якось неспокійно.

Бо разом із усією цією дурною закоханістю в голові сиділи й інші думки. Про те, хто він. Про його гроші. Про те, що такі хлопці зазвичай не дивляться на дівчат, як я, серйозно і я ненавиділа те, як сильно мене це зачіпало.

На роботу я збиралася довше, ніж зазвичай. Три рази переодягалася. Потім психанула й вдягнула те, що планувала спочатку.

— Ти йдеш у кафе чи на побачення? — фиркнула Юля, спостерігаючи за мною.

• Не знущайся.

— Ой, та я ж нічого. — Але усмішка в неї була така, що хотілося кинути в неї тапком.

У кафе було тихо. Ще надто рано для великого напливу людей, тому я спокійно протирала столики й намагалася не думати про Дениса та виходило погано. Особливо після того, як я разів десять перевірила телефон.

І найгірше те, що він не писав. Мене це дратувало настільки сильно, що я вже сама на себе злилася, бо ще вчора я хотіла, щоб він від мене відчепився, а сьогодні стояла й чекала повідомлення, як повна дурепа.

— Злато, прийми поставку, будь ласка! — гукнула Оксана з-за стійки.

— Зараз! — Я пішла до службового входу, поправляючи фартух, і як тільки відчинила двері — мало серце не проковтнула, бо там стояв Денис. Спокійний такий. Наче це в порядку речей— приходити й мало не доводити мене до мікроінфаркту з самого ранку.

— Ти що тут робиш?! — прошипіла я, озираючись.

— Прийшов до своєї дівчини.

— Я не твоя дівчина!

— Правда? — Він сказав це з такою легкою усмішкою, що я моментально відчула, як починаю червоніти. Ненавиджу його.

— Тебе можуть побачити.

— І що?

— Денис!

— Що «Денис»? — він нахилився трохи ближче. — Ти вчора буквально ніжилася в моїх обіймах, а сьогодні вже робиш вигляд, що між нами нічого немає?

— Я не ніжилася!

— Майже. — Я закотила очі, але відступити чомусь не змогла. Він був близенько і пахнув так смачненько.

— Я взагалі-то на роботі.

— А я взагалі-то скучив. — от як тут встояти. Він дивився такими очима, що я плюнула на те, що можуть побачити і просто намагалася відпустити хвилювання і просто насолоджувалася.