27

В цей момент повернулася Оксана, кинула на нас швидкий погляд і майже одразу відійшла до інших столиків, ніби зробила вигляд, що нічого не помітила. Але я ж бачила цей її погляд. Бачила й від того почувалася ще більш незручно.

— Будь ласка, тримайся від мене подалі, — тихо сказала я Денису, але прозвучало це все одно різко.

Оксана аж обернулася.

Він кілька секунд просто дивився на мене, ніби не до кінця зрозумів, що я серйозно, а потім лише ледь всміхнувся куточком губ.

— Як скажеш.

І пішов.

А я залишилася витирати вже й так чистий стіл, тільки щоб чимось зайняти руки, бо всередині все ходило ходором.

Оксана швидко підійшла ближче.

— Злато, я б не радила тобі так з ним говорити.

Я підняла на неї очі.

— Чому?

Вона здивовано кліпнула, ніби я мала сама це знати.

— Це син власника нашого ТРЦ.

Я мало не впустила ганчірку.

Сказати, що я офігіла — це нічого не сказати.

Просто чудово. Ідеально. Вітаю, Зладо. Із усіх людей у цьому місті ти примудрилася зупинити посеред парку саме сина власника єдиного торгового центру тут. Не когось там випадкового, не якогось бідного студента, а буквально мажора та ще й здається бабія за суміцництвом.

Мені навіть стало смішно. І страшно одночасно.

— Ти серйозно?.. — тихо перепитала я.

— Абсолютно.

Я повільно видихнула й сперлася руками об стіл.

Ну все. Робота офіційно стала ще складнішою.

Бо тепер я не просто нервувала через нового дивного знайомого, який чомусь постійно з’являється поруч. Тепер цей дивний знайомий ще й виявився багатим хлопцем із категорії людей, яких я завжди намагалася обходити десятою дорогою.

І  мені здавалося, що це точно  далеко не остання наша зустріч.

Решту зміни я працювала на автоматі.

О дев’ятій я вийшла з ТРЦ, і він, звісно, був там. Стояв біля виходу, руки в кишенях худі.

— Злато, — почав він, ступаючи поруч. — Давай я тебе проведу.

— Не треба, — холодно відповіла я, навіть не зупиняючись.

— Що з тобою сталося? Вранці ти ще…

— Я не хочу з тобою спілкуватися, Денисе, — я зупинилася і подивилася йому прямо в очі. — Я стараюся обходити мажорів десятою дорогою. Особливо таких, як ти — бабіїв на всю голову.

Він нахмурився. У погляді промайнуло щире здивування.

— Хто тобі такого наговорив?

— Не важливо. Важливо, що це правда. Ти — син власника цього ТРЦ. У тебе інше життя, інші правила і я не хочу бути черговою розвагою для тебе. Тому, якщо є можливість, давай так, щоб наші шляхи більше максимально не перетиналися.

Я розвернулася і пішла швидше. Серце боліло. Кожне слово давалося важко, бо десь глибоко всередині я все одно тягнулася до нього. Але розум кричав: «Не можна».

— Злато! — він наздогнав мене і обережно взяв за лікоть. — Постривай. Це все неправда. Ну, майже. Так, батько — власник. Але я не бабій і не шукаю «розваг». Ти мені подобаєшся. Справді.

Я вирвала руку і подивилася на нього з гіркою усмішкою.

— Саме так і починаються всі історії, Денисе. «Ти мені подобаєшся». А потім — «вибач, але в нас різні світи». Я не хочу. І не буду. Гарного вечора.