23

Ми ще трохи поговорили дорогою, поки я її проводжав, але загалом я відчував себе значно легше, ніби з плечей нарешті звалився якийсь важкий камінь. Було дивне відчуття: одночасно і легко, і трохи важко, бо я все ж таки образив дівчину. Але жити і нікого не обманювати, як виявилося, — дуже навіть непоганий варіант.

Весь вечір і наступний день я присвятив сестрі, вигулював цю маленьку козочку, хоча вона вже не така й маленька, але для мене, здається, це назавжди.

А потім батько поставив перед фактом: хочеш чи не хочеш, а треба йти на роботу. І я, сповнений сил та енергії, рушив у торговий центр, де підробляв і одночасно проходив практику.

Правда, нічні теревені з Яною дали про себе знати: хоч я вдома і випив кави, спати хотілося нестерпно. Тому я вирішив спуститися в невеличку кав’ярню на першому поверсі й узяти ще кави з якимось солодким тістечком, щоб хоч трохи прийти до тями.

Яким же було моє здивування, коли там я побачив Злату.

— Вау, не очікував тебе тут побачити. — дівчина глянула на мене вже зовсім по-іншому.

— Щось бажаєте, Денисе… Батьковичу?

— Ого, а чого так офіційно?

— Ну, я все-таки на роботі.

Я замовив у неї каву, спитав, що ще принести, вона коротко кивнула, розвернулася і пішла. І я цього не дуже зрозумів. Ні, я розумію — робота і все таке, але тут було щось інше.

— Злата, все нормально? — запитав я, коли вона принесла замовлення.

— Так.

— Точно?

— Так, звичайно. — але інтонація була іншою.

Я забрав каву і пішов до себе, ловлячи себе на думці, що задоволений уже хоча б тим, що вона працює буквально за кілька метрів від мене. Такого повороту я точно не очікував. І бажання заходити сюди щоранку якось різко зросло.

Звичайно, я ж не міг просто так це пропустити, тому вирішив дочекатися її після роботи і провести додому. Я спитав у її начальниці, до котрої вона працює, і спокійно чекав.

— Дозвольте, пані, вас провести, — сказав я, коли вона вийшла на вулицю.

— Ой, пане, дякую, я сама якось доберуся.

— Злато, що відбувається?

— Нічого.

— Ні, щось відбувається.

— Ні, нічого, я ж пояснила.

Я дивився на неї і не дуже розумів, що з цим робити, бо впертість у неї, здається, була на рівні професійної навички.

— Ну дозволь все таки мені тебе провести.

— Денисе, не треба, я втомилася. Сьогодні був перший робочий день, і я просто мрію прийти додому і прийняти горизонтальне положення. Так що дякую. Гарного тобі вечора. А я пішла.

Її очі були якісь інші, ніби злі.

Я дивився на цю маленьку спину, що віддалялася, і взагалі не розумів, що сталося. Але щось точно сталося.

Можливо, вони з Юлею посварилися через мене, і вона тепер просто не хоче мене бачити.

Я кілька разів намагався її наздогнати. Результат був той самий: вона або ігнорувала мене, або відшивала прямим текстом.

І це явно не те, чого я очікував від наших зустрічей. Але з цим точно треба було розібратися.