22

Мені ця ситуація вже відверто набридла, і чим далі, тим більше вона здавалася якоюсь дивною і неправильною. Хотілося нарешті поставити всі крапки над «і» і нормально, без зайвих драм, пояснити Юлі, хто мені насправді.

Я хвилювався, як це все вдарить на їхню дружбу зі Златою, бо було очевидно: Юля для неї близька людина, з якою до того ж вони ділять ще й житло. І мені зовсім не хотілося стати причиною їхньої сварки.

Але водночас я точно знав, що буду шкодувати, якщо зараз просто відступлю і зроблю вигляд, що нічого не відбувається.

Провівши з Яною ще трохи часу вдома, випивши з нею чаю і вислухавши ще пару її геніальних теорій про моє особисте життя, я зібрався і пішов на зустріч.

Юля виглядала задоволеною і підготовленою і було видно, що вона взагалі не розуміє, навіщо я її покликав, або просто робить вигляд.

— Давно тебе не бачила, — сказала вона, усміхаючись.

— Взаємно, — відповів я і злегка її обійняв і це було більше з ввічливості.

— Ти писав, що треба поговорити?

— Так, — я на секунду завис, підбираючи слова. — Я хотів дещо тобі пояснити і, мабуть, почну з того, що попрошу вибачення.

— Неочікувано. — Вона так на мене поглянула, що я одразу зрозумів: це буде не так легко, як мені здавалося раніше. Дивлячись в ці очі…

— Вибач… — впевнено промовив я і далі намагався продовжити. — Юлю, я хотів тобі пояснити… Ми так познайомилися, і взагалі ця ситуація так склалася, і я просто хочу зразу все…

Я запнувся, бо звучало це вже як щось підозріле навіть для мене самого.

— Ні, не так. Я хочу не починати це все з чогось неправильного чи з брехні.

Вона нахмурилася, явно не встигаючи за моїми спробами зібрати думки в щось логічне.

— Так, почекай. — зупинила вона мене.

— Пробач… — видихнув я, розуміючи, що виходить поки що так собі.

— Найсмішніше, що я здогадувалася. Чи, може, просто відчувала десь, — якось сумно сказала вона. — Тому ти, мабуть, і не винен.

— А вона знає? — раптом ніби ожила і глянула на мене уважніше.

— Не думаю. Ну, точніше, не знаю. Я їй не казав. Ті зустрічі, що в нас були… вони були випадковими.

— Зрозуміло, — тихо відповіла вона і на мить задумалася.

Потім знову підняла погляд.

— Можна запитати?

— Так, звичайно, питай що завгодно.

Вона подивилася кудись перед собою, ніби не на мене.

— А що зі мною не так?

Я до цього явно не був готовий.

— А з чого ти вирішила, що з тобою щось не так? — Вона злегка знизала плечима.

— Ну просто… я ніколи… — вона важко ковтнула. — Ніколи, мабуть, не відчувала, що хлопці можуть відчувати щось таке… як ти зараз до Злати.

Я на секунду задумався, підбираючи слова, але цього разу вже без поспіху.

— Я не думаю, що з тобою щось не так, — сказав я спокійно. — Просто ми ж не обираємо, хто нам подобається. Воно або є, або ні.

Вона мовчала, слухала.

— Але я точно знаю, що не варто під когось підлаштовуватися, — додав я. — Бо довго так не витягнеш. А бути собою — це як мінімум простіше.

Я злегка всміхнувся.

— Кому ти подобаєшся — залишиться. Кому ні… ну, значить, не твоя людина. Зате з собою тобі завжди має бути нормально. І це, мабуть, найважливіше.