21

Денис

Я сидів на автовокзалі й чекав свою молодшу сестру, яку раптово накрило бажання повернутися додому просто зараз, без попереджень заздалегідь. Вона приїхала автобусом від бабусі, і якщо батько дізнається про цей маленький самостійний подвиг, то дістанеться в першу чергу мені — за те, що не забрав її. Хоча, чесно кажучи, зупинити це вперте створіння було б складніше, ніж переконати кота добровільно піти у ванну.

Тому вона просто поставила мене перед фактом: я виїхала, зустрічай. І от я, як відданий слуга у статусі старшого брата, сиджу й виглядаю той самий жовтий автобус, який за кілька хвилин уже намалювався на горизонті.

Автобус зупинився, і з нього одразу ж вискочила моя молодшенька з усмішкою на всі тридцять два.

— Ти чого не попередила, що вже збираєшся повертатися? Я б тебе забрав.

— Денисе, не будь занудою, — вона закотила очі. — Не хочу я їхати додому і щоб усі ще раз трохи понервували через мене. Я сіла в автобус, нормально доїхала, ніхто мене не вкрав, ніхто на мене не чхав, ноги не відтоптав, тому розслабся.

— Ходи сюди, моє ти нещастя мале.

Я притягнув її до себе й обійняв, хоча вона, звісно, одразу зробила вигляд, що це зайве і взагалі вона вже доросла й самостійна.

У них у школі якраз оголосили карантин через вітрянку, і поки більшість сиділи по домівках і боролися з цією заразою, то ми з нею вже мали імунітет, і вона гайнула до бабусі. Вона там завжди почувалася як на курорті, адже було мінімум контролю, тому кожну можливість затриматися там довше вона використовувала на всі сто. Тут її, на жаль для неї і на щастя для батька, контролювали значно активніше.

— Ну що, як тут справи? Поки мене не було, щось катастрофічне змінилося?

— Яно, ти в своєму репертуарі. Ні, нічого не змінилося.

— Нудьга. Нудна нудьга. — Вона скривилася так, ніби лимона з’їла.

— Які в тебе на сьогодні плани? Може, вигуляєш свою молодшу сестричку, адже її так давно не було в нашому рідному містечку?

— Давай я тебе вигуляю іншим разом, бо сьогодні в мене зустріч. — Вона миттєво ожила.

— З ким зустріч? Де зустріч? Яка зустріч?

— Яно, забагато питань на одну хвилину.

— Ну, Денисе, ну, братику, ну давай зізнавайся, — вона вже дивилася на мене так, ніби зараз витягне правду силою думки. — Невже ти знайшов дівчину? Ти вже забув Оксану? Чи це вона приїхала?

— Ні, ні, ні, не дай Боже, щоб вона приїхала.

— Швидко зізнавайся, — не вгамовувалася вона. — Тобі хтось подобається?

Я зітхнув, бо було очевидно: від цієї розмови не втекти, навіть якщо раптом почнеться пожежа.

— Так, Яно, мені подобається одна дівчина.

Вона розпливлася в такій задоволеній посмішці, ніби щойно виграла  важливе парі.

— Я так і знала. Просто зрозуміла, дивлячись на тебе.

— Яка ж ти хитра.

— І що, ти сьогодні йдеш до неї?

— Ні, я йду до її найкращої подруги, щоб зізнатися, що мені подобається вона, бо саме вона мене з цією дівчиною і зіштовхує.

Яна повільно кліпнула, ніби намагалася перезапустити систему.

— Ти це зараз серйозно?

— Цілком.