17

Нам принесли сік, і мені страшенно хотілося випити всю склянку залпом, бо в горлі так пересохло  і я сама не розуміла чому. Але я себе стримала.

А потім нам принесли піцу. Вона виглядала так апетитно, що слинка миттєво почала виділятися. Я дивилася на прибори й страшенно не хотіла різати таку смакоту ножем, аби показати, що я вихована панянка. Та, відкинувши всі сумніви, я відправила до біса правила етикету й почала їсти руками, поки він розмовляв з кимось по телефону.

Хлопець поглянув на мене, посміхнувся і швидко попрощався.

— Виглядає дуже смачно, — задоволено промовив він.
— І смак не розчаровує.

Ми приємно поїли і вийшли із закладу задоволені. З ним було так легко і весело, що я іноді забувала: мені варто обходити його десятими дорогами.

— Може, ще по морозиву? — запитав Денис, коли ми трохи пройшлися під теплими променями сонця.

— Мені на сьогодні вистачить, — ніяково відповіла я. — Але якщо ти хочеш — візьми собі.

— Самому не цікаво.

— Впевнений?

— На всі сто. Іншим разом тебе пригощу, — сказав він, посміхнувшись.

— Сумніваюся… — тихо сказала я.

— Що ти щойно сказала? — він ступив крок вперед і став переді мною, уважно дивлячись.

— Кажу, що сумніваюся.

Він трохи засмутився, наскільки я помітила.

— Чому? — спитав уже спокійніше. Я зітхнула й відвела погляд на дорогу.

— Бо скоро мені буде не до морозива, — сказала швиденько. — Я давно хотіла підробляти. І, здається, нарешті зможу.

Він насупився.

— Підробляти? Де?

— У кав’ярні в торговому центрі. Катерину Гаврилівну там знають, і вона допомогла мені туди потрапити. Обіцяли взяти з наступного місяця.

Я намагалася говорити легко, ніби це дрібниця. Насправді мені подобалася думка, що в мене з’являться свої гроші.

— Тобі це потрібно? — тихіше запитав Денис.

— Мені цього хочеться, — виправила я. — Я не хочу постійно залежати від батьків.

Він мовчав кілька секунд, щось обдумуючи, і чомусь виглядав задоволеним.

— Але гадаю, у тебе знайдеться трохи часу, щоб іноді влаштовувати собі маленький відпочинок?

— Не знаю ще, — чесно відповіла я. — Я ще навчаюся, і якщо це вплине на успішність — про підробіток доведеться забути.

— Не надто оптимістично звучить, — скривився він.

— Так, не псуй мені бойовий настрій, — посміхнулася я.

— Все, все, мовчу.

Ми продовжили йти, але тиша тривала недовго.

— А поки ти ще не стала суперзайнятою леді… — він на мить затнувся. — Можливо, якось зустрінемося?

Він дивився на мене з такою надією, що мені миттєво стало соромно. Я згадала Юлю, яка, мабуть, теж чекала таких слів, і всередині почало наростати почуття провини.

— Денисе, послухай… — я не знала, як пояснити, що не можу. Невже він не відчував, що я постійно підштовхувала його до іншої?

— Не продовжуй, — перервав мене він. — Не хочу чути твоєї відмови.