12

Отут я запанікувала. Злякалася своєї реакції, адже мені чомусь хотілося, але я кинула швидкий погляд на Юлю, яка уважно спостерігала.
Денис підійшов, і я неохоче встала.

— Ти мав не наближатися до мене менше як на метр, — нагадала я йому, але це лише викликало в нього посмішку.

— Тоді дай просто поцілую руку. — От засранець, хоча мені здалося це найбільш невинним, тож я несміливо простягнула руку, а він цим скористався: потягнув мене на себе й поцілував, притискаючи так, що я не змогла відсторонитися. Його рука лягла мені на потилицю, не залишаючи простору для руху.

Від несподіванки я лише зойкнула, а хлопець миттю поглибив поцілунок, переплітаючи наші язики. Я намагалася вирватися, але він тримав міцно, і на мить я здалася. Моє тіло зрадницьки реагувало, але в голові кричало лише одне: ні.
І в цю ж мить мене накрила провина на себе за цю коротку слабкість. Я різко вкусила його за нижню губу, згадавши, що поряд Юля.

— Ти здурів? — крикнула на нього і пішла. Не хотіла я більше ні їхньої гри, ні чогось іншого. Швидкими кроками я пішла просто подалі від них і притулилася до якогось дерева, намагаючись вгамувати емоції. Це що, дідько, було, Злато? — крутилося в мене в голові.

Я приклала долоні до щік, які палали. Це все вино, — повторювала я в своїй голові, а потім згадувала Дениса: тепло, запах, поцілунок, і мені хотілося ще, і це мені ой як не подобалося.

— Злато, ти де? — це був голос Каті, і я підійшла до неї.

— Ти чого втекла?

— Юля як? — запитала я одразу.

— Не знаю, я майже одразу за тобою пішла. Мені здається, що йому подобаєшся ти, а не Юля.

— Сподіваюсь, ти помиляєшся, — миттю відповіла їй. — Мені найменше хотілося б посваритися з нею через хлопця.

Вона обійняла мене, і я мало не розплакалася, сама не знаю чому.

— Може, і помиляюсь, не думай про це. А зараз ходімо, бо виглядатиме дивно.

Ми повернулися, і мені було соромно дивитися в очі Юлі і Денису. Мені і соромно. Це було дивне і неприємне відчуття. Але потім змусила себе заспокоїтися. Це була гра, і більше між нами нічого нема і бути не може.

Юля сиділа трохи осторонь, тримаючи в руках стакан і дивлячись кудись убік. Коли ми підійшли, вона підвела очі й усміхнулася, але я її добре знала і бачила, що посмішка вийшла трохи награною.

— Ти довго була? — сказала вона буденно.

— Та ні, — відповіла я так само швидко. — Просто захотілося пройтися.

Юля кивнула, але погляду не відвела, і мені стало не по собі.

— Все нормально? — спитала вона після короткої паузи.

— Так. А чого ні? — я навіть спробувала усміхнутися.

— Не знаю… — Юля знизала плечима. — Ти якась інша зараз.

Я відчула, як щоки знову почали палати, і опустила погляд під ноги.

— Я вже хочу додому. — сказала я. — Може, втомилася.

— Може, — повторила вона за мною.

Ми замовкли. Юля обережно зробила ковток і раптом додала:

— Ти ж скажеш, якщо щось станеться?

Я підвела на неї очі й кивнула, не довіряючи власному голосу.

— Звісно.

Незабаром ми почали збиратися, швидко позбирали все сміття в два величезних пакети, щоб не залишати після себе безладу.

Дехто почав домовлятися, щоб поїхати до когось ще посидіти, і майже всі підтримали цю ініціативу. Хтось зателефонував і домовився, щоб їх забрали однією машиною. Хоч це був невеличкий бус, але місця все ж не вистачало.

— Ви поїдете? — запитала Юля мене і Катю.

— Ні, я хочу спати, — відповіла їй.

— Мені теж вистачить, — промовила Катя.

— Точно? — перепитала вона, і ми кивнули.

Ми пішли, попрощалися з усіма, і я бачила, як Денис обіймає Юлю і цілує її десь у скроню, а потім підійшов до нас із Катею.

— Ну що? По домах? — запитав з посмішкою. Мені геть не хотілося з ним їхати, але виходу не було. Решта компанії поїхали трохи в іншу сторону.

— Тебе куди? — звернувся він до Каті.

— До гуртожитка.

Ми мовчали всю дорогу, і я хотіла вийти разом із подругою, але вона мало не прибила мене, адже йти потім додому в темряві було довго. І, попрощавшись, я залишилася з Денисом удвох.

— Я маю тобі дещо сказати, — раптом сказав він.

— Не треба, — перебила його я. — Давай просто забудемо все.