7

«Звичайно, ні», — подумала я собі. Як він там упишеться?
Я проігнорувала це повідомлення й рушила далі в кімнату.

— Ти ще не обрала, що одягнути? — обурилася я, коли побачила, Юля стоїть просто перед шафою.
— Не знаю, у мене й вибір, якщо чесно, не такий уже й великий.
— Тобі має бути зручно в першу чергу, — буркнула я й підійшла до шафи, щоб дістати свій спортивний костюм.
— Красиво теж має бути, — не втрималася Юля й витягла світлі джинси та яскравий світшот.

Я залишила телефон на столі й почала переодягатися. У цей момент на нього прийшло сповіщення. Я не звернула уваги, а от подруга аж підстрибнула.

— Це що, Денис? — запитала вона, тицяючи мені в обличчя повідомленням.

Я взяла ґаджет, щоб зрозуміти, що її так розвеселило.
«З мене рибна юшка».

Я закотила очі й відклала телефон.

— Ти що? Хай приєднується, — вона вже встигла йому відповісти.
Господи, знову буде не Юля, а її вдосконалена версія.

Буквально за кілька секунд він зателефонував, і подруга прийняла виклик, приклавши телефон мені до вуха.

— Куди їдемо? — запитав пінгвін.
— Без поняття, якщо чесно.
— Вас мають забрати?

«І за що мені це щастя?» — подумала я. Глянула на Юлю, а та вже писала одногрупникам, що ми будемо не самі.

— Ні, — видихнула я. — Ми ще з однією дівчиною поїдемо на таксі, вона й покаже дорогу.
— Ніякого таксі. Я сам вас завезу, — миттєво відповів він. — Зараз заїду в магазин і куплю все необхідне.
— Давай краще всі разом, нам теж треба дещо.

Мене вже не хвилювало, чи буде йому цікаво. Я думала, чи є в нього водійські права. Закінчити день у відділку поліції зовсім не хотілося.

— Чекайте, скоро буду.

Я завершила виклик і продовжила переодягатися, адже стояла в кофті, яку встигла лише накинути на шию й просунути одну руку.

— У нього є своє авто? — перепитала подруга.
— Якось не питала.

Юля глянула на мене так, ніби хотіла сказати: «Злато, прокинься, світ не спить — треба рухатися й шукати собі хлопця, бо всіх розберуть».

Потім вона почала квапливо фарбуватися й нервувати, бо стрілка ніяк не хотіла бути рівною.

Хвилин за двадцять прийшло повідомлення, що він уже чекає. Катя мала підійти до магазину і чекати нас там, або ми на неї.

— Нічого собі в тебе колеса! — вигукнула Юля, побачивши авто.
Я в машинах не розбиралася: для мене воно було просто чорне, чисте й красиве.

— У батька взяв, — коротко відповів хлопець.

— І захотілося тобі їхати незрозуміло з ким і незрозуміло куди? — не втрималася я, сідаючи в салон, де приємно пахло хвоєю.
— Це весело. Та й вас я знаю, — спокійно відповів він.
— А раптом ми маніячки?
— Злато!.. — зробила мені зауваження Юля.
— Що «Злато»? — він дивився на нас у дзеркало заднього виду.
— Я тільки за, — відповів Денис.

У мене було відчуття, що я тут наглядачка: у декого мозок уже повністю перемкнувся на протилежну стать. Лише Денис возив продуктовий візок, іноді щось обговорюючи зі мною, і за це я була йому вдячна.

Катя підійшла, коли ми вже стояли на касі. Вона пропонувала ще щось взяти, але ми запевнили, що й так набрали достатньо.

Денис розрахувався, чим нас із Катею трохи образив, але ми пообіцяли собі, що повернемо йому гроші.

— Давно я дівчат не катав, — прокоментував цей білопузий пінгвін.

— Це мене тішить, — тихо промовила Катя.

Юля сіла попереду, вмикаючи дурненьку, яка ніяк не могла зрозуміти, як застібнути пасок безпеки. Ми з Катею ледь стримували сміх позаду. Треба буде потім пояснити їй, що так робити не варто — виглядає це максимально дивно.