6

Злата

— Я вам що, зіпсований телефон? — обурилася я. Ні, я, звісно, люблю подругу, але не хочу постійно бути в епіцентрі її особистого життя.
— Та якось не до того було, — винувато сказала Юля.
— Візьми, запиши його номер і переписуйтесь скільки тобі влізе, — буркнула я й підсунула їй телефон з його контактом.
— Ні, я не можу, — пояснила дівчина. — Я хочу, щоб він сам мій номер попросив, розумієш?
— Якщо я скажу, що не розумію, це щось змінить? — вона так на мене поглянула в цей момент, що я ледь не вдавилася.
— Я тобі іноді заздрю, дівчино! — з докором промовила подруга. — Це ж як круто, коли в голові все чітко й ніякі почуття не псують твій емоційний стан.

— Дивлячись на тебе, я сама собі заздрю, — посміхнулася я.
— Ах ти ж…
— Можеш спробувати й собі, — спокійно запропонувала я, хоча знала, що ця місія нездійсненна.
— Але ти його збережи в себе, щоб не загубився, — сказала ця хитра лисиця і відсунула телефон знову до мене. — Будь ласка.

Я завжди думала, що вона сама собі ці страждання й створює. Хоча довгих стосунків у неї не було, ці постійні інтрижки мене дуже дратували. Я навіть імена перестала запам’ятовувати, адже знала, що незабаром вони мені не знадобляться.

— У мене так не вийде, — сказала вона й, витримавши коротку паузу, переключилася на іншу тему. — Ти точно не хочеш з нашими на природу? Андрій казав, що крильця маринує своїм фірмовим методом. — От знала, чим добити,  зараза білоголова.
— Далеко? — на її обличчі засяяла переможна усмішка.
— Не знаю точно, але Катя казала, що знає, де це. Пропонувала скинутися на таксі, якщо нас буде троє, то вийде ще вигідніше.
— То все крильця, — серйозно промовила я, а вона продовжувала сміятися, радіючи перемозі. — Серйозно. Крильця.
— Знаю, знаю. То що, ходімо збиратися?
— А що брати будемо?
— Та нічого. По дорозі в маркет заїдемо й купимо якихось овочів. А зараз нам зібратися треба, — пояснила вона, ніби мавпі про енциклопедію.
— Нам? — перепитала я. — Мені треба лише переодягнутися.
— Як у тебе все нудно, — прокоментувала вона й встала, збираючись мити тарілку.
— Йди збирайся, я помию.

Я лише дивувалася, навіщо фарбуватися на природу. Добре хоч вечірню сукню не одягатиме. Чи одягатиме? Та взагалі це не моя справа. Я махнула головою й почала прибирати зі столу.

Коли виходила з кухні, взяла телефон і побачила нове повідомлення — мабуть, поки мила посуд, не почула.

«Куди зникла?»

Я згадала прохання Юлі зберегти номер і почала шукати емоджі у вигляді пінгвіна, але була лише голова. Тож, натицявши кілька таких голів, коротко відписала:

«І тобі привіт. Не зникла. Збираємося з друзями на природу».

Я навіть двох кроків не встигла ступити, коли знову прилетіло повідомлення:

«Я з вами. Можна?»