2

Хоч ми й набрали купу смаколиків, на душі все одно була якась важкість. Юля трохи надулася через те, що я так несерйозно ставлюся до її проблеми, хоча вона прекрасно знала: для мене це не проблема.

— Ну, досить дутися, — вирішила почати я й поставила наш «чай миру», як ми називали його в такі моменти. Вона миттю усміхнулася. У цьому була якась магія: справжніх серйозних сварок у нас ніколи не виходило.

— Я на тебе подивлюся, коли ти вивертатимеш шафу, шукаючи образ для побачення, — серйозно промовила подруга.

Я не сперечалася. Для неї це був цілий ритуал.

— Добре, добре. Коли той день настане — я тебе покличу на допомогу.

Її очі трохи загорілися, і ми нарешті всілися заїдати стрес солоденьким. Потім записали конспект на завтра й невдовзі позасинали.

А наступний день не ніс нічого нового: пари, невдоволені викладачі, сонні одногрупники, які спершу досипали просто в аудиторіях. Для мене це було страшенно нудно, тож коли остання пара закінчилася, я була безмежно щаслива, що пережила цей день.

— Вчорашній Денис не телефонував? — ніби між іншим запитала Юля.

Я знову закотила очі, навіть не намагаючись цього приховати.

— Ні… та й сумніваюся, що зателефонує.

— От взяла й налякала хлопця, — майже знущально промовила Юля.

— Я його просто протестувала. Навіщо тобі такий ляканий?

— Безмежно дякую.

Ми разом засміялися. Юля взяла мене під лікоть, і ми спокійно рушили в бік квартири. Та майже біля самого під’їзду задзвонив телефон. Номер був невідомий, але я ніколи не мала звички ігнорувати такі дзвінки. Мало що: і бабуся від сусідки могла подзвонити, і одногрупники з чужих телефонів, коли на рахунку нулі. Тож, не замислюючись, я прийняла виклик.

Це був Денис.

Юля, щойно зрозуміла, хто телефонує, округлила очі, а потім буквально приклеїлася вухом до мого, щоб усе чути.

Він запропонував зустрітися через дві години. У цей момент Юля збоку почала радісно виконувати якийсь дивний танець. Мені на мить стало аж соромно перед перехожими, і я ледве не розсміялася вголос, тому швидко попрощалася з Денисом і поклала слухавку, намагаючись одночасно вгамувати подругу.

— Злато, ти зі мною. Це не обговорюється. Якщо все піде не так, як нам треба — ми одразу йдемо. Але якщо він виявиться класним, ти нас залишиш. Добре?

Хотілося сказати, що я взагалі не палаю бажанням, але я лише мовчки кивнула.

— Тільки, благаю, не перевертай усю кімнату, збираючись до нього.

Цього разу очі, як у Шрека, були вже в мене. І, як виявилося, не дарма. Одяг валявся на ліжку, біля дзеркала купа розкиданої косметики, а Юля стояла переді мною, крутила пасмо волосся спереду, поки я намагалася підкрутити його ззаду.

І це ж іще не побачення. А що буде потім, коли вона закохається по вуха? Цей бардак ніколи не встигатиме прибиратися.

Добре хоч я перед виходом встигла перекусити млинцями, які Катерина Гаврилівна нам насмажила. Бо інакше мій живіт голосно б заявив про себе й зіпсував би цим «голубкам» усю малину.

Отже, красиво одягнена, нафарбована й щедро напшикана парфумами, Юля впевнено цокотіла підборами до пам’ятника Шевченкові, де ми мали зустрітися. А я спокійно йшла збоку в кросівках. Мої ноги в старості ще скажуть мені «дякую» за те, що я не мучила їх у юності.

— Довго чекав? — запитала Юля, коли він підійшов до нас.

— Привіт, дівчата, — усміхнувся хлопець і майже одразу відповів: — Не дуже.

Він обійняв кожну з нас. І якщо за Юлю я була рада, то самій мені стало некомфортно. Я не звикла обмінюватися обіймами з малознайомими людьми.