1

Я завжди свято вірила, що через хлопців одні проблеми. Ні, дружити і спілкуватися можна, а ось ці всі сопливі історії, спагеті на вухах і потім подушка, мокра від сліз, мені геть не подобалися.
І зараз, як ніколи, я в цьому переконана. Моя подруга, одногрупниця і сусідка по кімнаті водночас ще кілька днів тому плакала в мене на плечі, а зараз хоче знову знайти ті самі граблі.

— Господи, Юля, ти мені вже набридла, — сказала я їй, коли вона почала гудіти над вухом, як надокучливий комар.
— Ти нічого не розумієш, — бовкнув цей знавець кохання. — От коли закохаєшся, то зрозумієш мене.
— Хочеться вірити, що це буде нескоро, — впевнено відповіла я їй і повернула до парку та її за руку схопила, бо вона так у хмарах літала, що знову поворот пропустила.
— Як там у народі кажуть? Не зарікайся? Це якраз про тебе, — почала знову заводити свою пісню подруга. — Будь ласочка, допоможи мені. Ти краще в людях розбираєшся.
— І як я маю допомогти, мені цікаво? — обурилася я.
— Ну, по-перше, давай частіше виходити гуляти. А ще ти можеш погодитися на побачення з Льошою і попросити, нехай прийде з другом, а він точно покличе з собою Андрія, і ми вчотирьох зможемо провести час.
— І не мрій. Я з цими бабіями і п’яти хвилин поруч не витримаю, краще вдома якийсь фільм подивитися.
— Зануда, — прокоментувала Юля.
— Зате мені ніхто мозок пудрити не буде, — задоволено відповіла я їй.
— Ну будь ласочка, — склала вона долоні разом і ще зробила очі, як у кота зі «Шрека».
— Я з ними нікуди не піду, — не йшла на вмовляння я. — Я краще з першим-ліпшим тебе познайомлю, а далі розбирайся.

Вона ще щось бурчала і вмовляла, але я вирішила її ігнорувати. Гадала: чим більше я відпираюся, тим більше вона знаходить, що відповісти.

Ми вирішили піти в магазин і купити чогось смачненького. Вчора якраз отримали стипендію, тому могли собі дозволити.
Дорогою ми минали красивезний парк — хоч щось у цьому містечку було такого, що постійно тішило око.
Аби ще не Юля, яка не замовкала про принца, що кохатиме її до скону, — то було б усе ідеально. Але я любила її. Хоча ми були максимально різними, та, напевно, тому і виявилася наша дружба міцною.

— Юль, давай уже закриємо тему.
— А раптом я втрачаю час? Незабаром розпочнеться сесія, і ти точно нікуди зі мною не вийдеш, — жалісливо промовила вона, і я не витримала.

До нас назустріч ішов симпатичний хлопець, і я вирішила, що саме час здійснити задум про першого-ліпшого.

— Стій! — різко сказала я і перегородила йому шлях, розвівши руки в сторони. Хлопець у шоці, здається, навіть Юля не чекала такого.
— У тебе дівчина є? — запитала я в незнайомця. Він лише поглянув на мене, ніби я втекла з найближчої божевільні.
— Чудово. Значить, буде. — Хоча він мені нічого і не відповів, але гадаю, якби був не самотній — послав би нас до біса.
— Знайомся — це Юля.

Він подивився на подругу, яка стояла і відверто розглядала його, але була незадоволеною.

— Тебе як звати? — запитала я в хлопця і вже злякалася, що він німий, адже мовчав, як рибка, яка ще й плаває пузиком доверху.
— Денис, — відповів цей бідолаха, і голос виявився дуже приємним.
— Денисе, а ти не проти ще раз зустрітися? — запитала я з надією і похлопавши при цьому віями.

Цей товариш озирнувся навколо, трохи скривився, що мене аж вибісило, і нарешті мовчки погодився, дістаючи телефон.
— Диктуйте номер. — Господи, аж три слова вимовив. Ідеальний кандидат для Юлі.

Я поглянула на подругу, вона — на мене.
— Юлю, я твого номера не знаю, — сказала я, очікуючи, що ми зараз розійдемося і я нарешті затарюся солодким.
— Я теж, — промовила вона і почала копирсатися в сумці, шукаючи свій ґаджет, а ми з Денисом терпляче чекали.
— Розрядився, — ошелешила вона мене. — Дай свій, — промовила так спокійно, що мені хотілося її тапком стукнути, адже знала, що мій вдома на зарядці і її номер не знайду.
— Гаразд, пиши, — я продиктувала невдоволено йому свій номер.
— А ім’я?
— Злата.

Він усе записав і посміхнувся до мене.
— Я наберу, Злато, — і пішов собі далі.

Я ще не знала тоді, як цей випадковий знайомий змінить моє життя.