10.1

Лєра

Ніч після неочікуваного візиту «кавалерії» та нашого божевільного блефу перед деканом перетворилася на суцільне, виснажливе безсоння. Щоразу, коли я намагалася заплющити очі й зануритися в рятівний сон, у щільній темряві кімнати перед очима знову й знову виринало обличчя Вершиніна — на відстані якихось кількох нестерпних сантиметрів. Його очі, позбавлені звичної зверхності, та шкіра на моїй талії, яка досі, здавалося, фізично палала від тавра його гарячих, міцних пальців, не давали мені спокою.

Я здригалася від кожного випадкового шурхоту в коридорі, від кожного скрипу старих дверей у сусідньому блоці, щоразу очікуючи, що професор Бортницький уже йде до нас із офіційним ордером на негайне виселення. Навіть мій кактус «Сір Колючка», який у нічному світлі ліхтарів виглядав як мовчазний свідок нашого злочину, здавалося, засуджував мене зі своєї високої шафи.

Мої найгірші, найлипкіші ранкові побоювання справдилися наступного дня прямо посеред першої пари з цивільного права. Мій телефон, що лежав на колінах під партою, раптом коротко і вібруюче пискнув. На екрані висвітилося офіційне, сухе і від того ще більш лякаюче повідомлення від головної секретарки ректорату:

Повідомлення від: Секретаріат ректора університету «Левицька В. В. та Вершинін М. О., вам необхідно терміново, без затримок з'явитися в головному кабінеті ректора сьогодні об 11:30. Явка суворо обов'язкова».

Коли я рівно в обіцяний час підійшла до масивних, оббитих шпоном темного дуба дверей головного кабінету на четвертому поверсі адміністративного корпусу, мої коліна тремтіли так сильно, наче я знову стояла на тій клятій хиткій вежі з підручників. Серце калатало десь у районі горла.

Макс уже був там. Він нерухомо стояв біля великого панорамного вікна, засунувши руки в кишені бездоганно випрасуваних, дорогих темно-синіх штанів. Його білосніжна сорочка була застебнута на всі ґудзики, краватка сиділа ідеально рівно, а на обличчі не залишилося жодного, навіть найменшого сліду від учорашніх нічних емоцій чи секундного збентеження. Він знову повністю повернув собі маску тієї самої недосяжної, холодної та бездоганної мармурової статуї, яка так сильно дратувала весь університет.

— Професор Бортницький усе розповів, так? — тихо, майже пошепки запитала я, підходячи до нього майже впритул і намагаючись вгамувати внутрішню паніку. — Нам кінець, Вершинін? Мій грант... моє навчання... Якщо мене виженуть, мама просто цього не переживе.

Макс навіть не поворухнувся у мій бік, лише ледь помітно, майже іронічно сіпнувся куточком тонких губ, продовжуючи дивитися на студентів, які метушилися внизу на центральній алеї кампусу.

— Заспокойся, Левицька, і припини транслювати цей панічний вайб, — відчеканив він своїм фірмовим, низьким і рівним баритоном. — Мій батько ніколи в житті не викликає студентів до себе в кабінет особисто для того, щоб просто виселити їх із гуртожитку за порушення тиші. Для таких дрібних побутових процедур у нього є цілий штат комендантів, замдеканів та виховна частина. Якщо нас викликали сюди вдвох — тут щось набагато серйозніше. Просто дихай глибоко, тримай спину рівно і мовчи, що б ти там зараз не почула. Повну комунікацію я беру на себе.

Важкі двері з тихим, м'яким клацанням відчинилися, і сувора літня секретарка з бездоганною зачіскою мовчазним, але безальтернативним жестом запросила нас увійти всередину.

Кабінет ректора

Внутрішній простір кабінету ректора вражав своєю важкою, автентичною і дещо гнітючою розкішшю. Це було не просто робоче місце адміністратора, це був справжній центр управління університетським всесвітом. Величезні панорамні вікна з видом на головну площу, стіни, повністю обшиті дорогим темним горіховим деревом, гігантські стелажі, заставлені рідкісними юридичними фоліантами та міжнародними нагородами, і важкий шкіряний диван кольору гнилої вишні в кутку.

У повітрі витав ледь помітний, специфічний аромат дорогого тютюну, кави сильного обсмаження та старої паперової документації.

За колосальним письмовим столом із цільного масиву ясеня сидів сам Олег Володимирович Вершинін — людина, яка одним легким розчерком своєї ручки могла миттєво змінити долю будь-якого студента, аспіранта чи навіть заслуженого викладача в цій країні. Він виглядав як старша, значно жорсткіша, цинічніша та більш випалена життєвим досвідом версія Макса. Ті самі темні, проникливі, ніби рентгенівські очі, ті самі різкі, немов висічені з граніту жовна на щоках, але в його погляді відчувався такий абсолютний, непохитний авторитет безмежної влади, що мені миттєво захотілося стати меншою за зростом.

Макс

Входити в цей кабінет для мене завжди, з самого раннього дитинства, було серйозним психологічним випробуванням, навіть якщо я був круглим відмінником і не вчинив жодного, найменшого правопорушення. Атмосфера в цьому приміщенні буквально фізично тиснула на плечі, вимагаючи від мене повної, щосекундної і беззаперечної відповідності статусу «ідеального сина ректора». Тут не було місця для помилок, слабкостей чи просто людських емоцій.

Я виразно відчував, як поряд зі мною дрібно, ледь помітно тремтить Левицька, намагаючись стримати свій страх, і це змушувало мене внутрішньо збиратися ще сильніше, перетворюючи власне тіло на затягнуту пружину. Я не мав жодного права показати бодай мікроскопічний натяк на слабкість перед нею. І тим паче — перед ним.

Батько навіть не підвів своєї голови, коли наші кроки затихли посеред кімнати. Він повільно, навмисно розмашисто дописував якусь важливу резолюцію у важкій теці з документами, змушуючи нас стояти перед його столом у повній, гнітючій і мертвій тиші добрі дві хвилини. Це був його улюблений, перевірений роками психологічний прийом тиску — змусити співрозмовника відчути свою повну мізерність і залежність ще до початку самої розмови. Чути було лише сухе, монотонне цокання дорогого підлогового годинника в кутку та шурхіт пера по паперу.