9.2

Декан від такої раптової, радикальної зміни мого зазвичай самовпевненого тону навіть трохи замовк на пів слові, підозріло й важко примруживши свої густі сиві брови, які до цього нагадували двох кудлатих гусениць.

— І як саме ви збираєтеся пояснити цей аудіовізуальний кошмар, Вершинін?! Ви вважаєте, що статус вашого батька дає вам право знущатися з моєї наукової роботи?!

Я важко, театрально зітхнув, обережно, майже ніжно погладивши Лєру по плечу, але водночас продовжуючи мертвою хваткою утримувати її за талію під своїм боком, буквально втискаючи її у свій корпус. Вона в цей момент нагадувала мені застигле, висічене з мармуру погруддя, яке боялося зробити навіть мікроскопічний рух, щоб остаточно не зруйнувати цю крихку брехливу конструкцію.

— Справа в тому, професоре... що ми з Валерією не просто вимушені напарники по новому науковому проєкту професора Радченка, як думають усі на факультеті. Ми... ми насправді зустрічаємося, — я вимовив це вагоме слово з легкою, ледве помітною, дуже природною заминкою, яка мала додати всій цій абсурдній ситуації максимального психологічного реалізму. — І саме сьогодні ввечері у нас була наша перша неробоча, суто особиста, дуже важлива річниця. Рівно пів року, як ми разом.

Я зробив коротку паузу, дозволяючи інформації осісти в коридорі, і продовжив ще тихіше, ніби ділився таємницею:

— Але, як це часто, на жаль, буває у молодих і надто емоційних людей, ми сьогодні трохи... скажімо так, принципово не порозумілися щодо планів на цей святковий вечір. Я наполіг на тому, щоб подивитися цей вирішальний чвертьфінал із хлопцями зі студради, адже ми готували цей звіт тижнями, а Валерія приготувала для нас зовсім іншу, романтичну програму. Це була наша перша така палка, серйозна і по-справжньому масштабна сварка за весь час стосунків. Вона увімкнула цю жахливу рок-музику на знак свого протесту, я намагався зробити телевізор гучнішим, щоб перекрити звук... Це був абсолютно дурний, інфантильний і неконтрольований вияв чистих, нестримних емоцій. Ми просто в розпалі цієї суперечки повністю втратили лік часу і будь-який контроль над гучністю. Обіцяю вам від імені нас обох, своїм чесним словом: більше нічого подібного ніколи, за жодних обставин не повториться в стінах цього закладу.

Позаду нас на дивані двометровий Денис від такого епічного повороту подій тихо, зі свистом вдихнув ротом повітря, ледь не вдавившись власною слиною, а Влад судорожно, обома руками закрив свій рот, щоб не заржати в голос від моєї геніальної акторської гри, яка гідна премії Оскар.

Лєра

У мене всередині прямо зараз, у цю саму мікросекунду, відбувався справжній, масштабний ментальний вибух із різнокольоровими феєрверками і повним руйнуванням залишків моєї логіки. Його рука... Його велика, неймовірно гаряча, важка чоловіча долоня лежала прямо на моїй талії, пальцями заходячи трохи на стегно, і крізь тонку, м'яку тканину худі я виразно, до найменших дрібниць відчувала тепло кожного його пальця. Від цього несанкціонованого, нахабного, але такого впевненого дотику по всій моїй шкірі з шаленою швидкістю розлетялися мільйони дрібних, колючих, електричних іскор.

Наша вимушена, раптова близькість була настільки щільною, що я не просто чула, я буквально вбирала в себе запах його шкіри — цей терпкий, дорогий, гіпнотичний аромат елітного кедрового парфуму, змішаний із гострим запахом чистого адреналіну.

Моєю першою, абсолютно природною, дикою реакцією було з усього маху врізати гострим ліктем під дих цьому зарозумілому, патологічному брехуну, відштовхнути його від себе і голосно, на весь коридор крикнути декану, що все це — чиста, брудна, маніпулятивна брехня, вигадана на ходу.

Але холодний, тверезий, раціональний голос усередині моєї голови, який відповідав за елементарний інстинкт самозбереження, чітко і жорстко підказав: «Валеріє, якщо ти зараз хоч на секунду відкриєш свого рота і спробуєш заперечити цьому ідіоту — завтра о дев'ятій ранку всі твої валізи будуть самотньо стояти на брудному пероні вокзалу».

Мені довелося зробити над собою просто колосальне, неймовірне зусилля, яке коштувало мені кількох мільярдів нервових клітин. Я судорожно, важко ковтнула липкий клубок, що підступив до горла, змусила свої заціпенілі, зажаті м'язи трохи розслабитися і слухняно, ніби шукаючи захисту від гніву викладача, ще сильніше, м'якше притулилася своїм плечем до його широких, міцних грудей. Я слухняно опустила очі додолу, намагаючись всім своїм виглядом зображати максимально присоромлену, глибоко закохану і покірну дурненьку.

— Так, професоре... — ледь чутно, з дуже доречним, природним тремтінням у голосі підіграла я, вивчаючи поглядом дрібні ворсинки на носках своїх білих шкарпеток. — Пробачте нам, будь ласка, якщо це можливо. Я просто... я дійсно дуже сильно розлютилася на Максима через цей безглуздий футбол і його друзів. Ми правда не хотіли нікому заважати, ми не знали, що ви живе за цією стіною.

Професор Бортницький кілька надзвичайно довгих, нестерпно важких, просто вбивчих секунд просто мовчки стояв на нашому порозі. Його важкий, скануючий, професійний погляд старого, досвідченого слідчого і юриста повільно, ретельно переводився з мого густо-червоного обличчя на абсолютно спокійне, кам'яне обличчя Макса. Навколо нас знову запала та сама звеняча, вакуумна тиша, у якій, здавалося, було виразно чути, як зі скрипом крутяться іржаві шестірні аналітичного мислення в голові нашого грізного декана. Він явно, всім своїм нутром шукав якийсь каверзний підвох чи логічну помилку в цій занадто ідеальній, майже кінематографічній історії про раптове студентське кохання та перші бурхливі побутові сварки.