9.1

Лєра

Голос професора Бортницького не просто прокотився коридором — він вибухнув у замкненому просторі нашої передпокою, наче справжня акустична бомба, від затяжної детонації якої жалібно затремтіли крихкі скляні полички у шафах і, здається, самі залізобетонні стіни цього розпіареного, ультрасучасного корпусу «Smart-Dorm». Його обличчя, зазвичай бліде, сухе й абсолютно непроникне, зараз налилося густою, гнівною багряницею, що доходила до самого коріння сивого волосся. Очі за товстими, ідеально круглими скельцями окулярів у роговій оправі метали такі небезпечні, лазерні блискавки, що хлопці з нашої імпровізованої «штурмової бригади», які ще секунду тому безтурботно жували піцу, тепер почали повільно, майже беззвучно втискатися глибоко в диванні подушки. Вони практично не дихали, намагаючись повністю, на молекулярному рівні мімікрувати під нейтральний сірий колір оббивки.

— Це не просто банальне, систематичне порушення внутрішнього розпорядку та правил колективного співжиття, Вершинін і Левицька! — декан зробив ще один важкий, руйнівний крок уперед, і довгий поділ його дорогого махрового халата загрозливо й шелестко шурхнув об металевий поріг нашої кімнати. — Це абсолютне, рафіноване, нічим не прикрите безстидство! Ви влаштували тут повноцінний філіал привокзального нічного клубу посеред робочого тижня, у розпал навчального семестру! Наш університет має статус провідного, елітного закладу країни, а не притону для ваших безглуздих підліткових розваг та гормональних сплесків. Завтра о дев'ятій нуль-нуль обидва — з речами на вихід. Я особисто, своєю рукою, підпишу офіційний наказ про ваше негайне виселення з цього VIP-корпусу та переведення до звичайного лінійного гуртожитку на самій околиці міста, де умови швидко навчать вас цінувати тишу. А щодо вашого іменного гранту на навчання, Валеріє, у мене тепер взагалі виникають величезні, серйозні питання професійної відповідності!

Слова про виселення, про лінійний гуртожиток на околиці і, найстрашніше, про ймовірну втрату мого єдиного, вистражданого гранту вдарили по моїй свідомості з нищівною силою багатотонного залізничного потяга. Всередині мене все просто миттєво заніміло, покриваючись товстим, холодним шаром крижаного заціпеніння. Світ навколо раптово, за якусь частку секунди втратив усі свої яскраві барви, перетворюючись на бляклу, сіру розмиту пляму.

Я застигла на місці, наче соляний стовп, будучи абсолютно не в змозі зробити бодай один мінімальний вдих чи поворухнути пальцем. Виселення? Ганебне повернення до рідного маленького містечка з величезним, яскравим ярликом невдахи, яка не змогла протриматися в столиці навіть кількох тижнів? Повна втрата моєї омріяної, так важко вибореної самостійності, заради якої я місяцями не спала ночами, до кривавих хлопчиків в очах зубрячи нудні матеріали для вступних іспитів? Це був кінець. Повний, остаточний, абсолютний і безповоротний крах усіх моїх життєвих планів та амбіцій. Я виразно відчула, як до очей починають нестримно підступати гарячі, пекучі сльози повної безпорадності, а пальці на чистому автоматі судорожно стиснули щільний край мого зеленого худі.

Але я просто фізично не встигла нічого сказати, виправдатися чи хоча б спробувати заридати від несправедливості.

Макс

Ситуація стрімко, за всіма законами Мерфі, летіла під три чорти із надзвуковою швидкістю, загрожуючи поховати під своїми уламками все моє майбутнє. Я чітко, як професійний юрист, розумів, що професор Бортницький — це, мабуть, єдина людина на всьому нашому величезному факультеті, на яку взагалі ніяк і за жодних обставин не діяв залізобетонний авторитет мого батька-ректорa. Ба більше, декан уже кілька років поспіль приховано й дуже наполегливо шукав бодай найменший, навіть суто побутовий привід, щоб якомога боляче вколоти Вершиніна-старшого через його «експериментальні, прогресивні освітні проєкти», одним із яких і було наше спільне заселення в цю кімнату.

Якщо нас завтра дійсно з тріском і публічним скандалом виселять, моя зазвичай бездоганна академічна репутація, ідеальне студентське портфоліо та омріяне майбутнє європейське стажування в міністерстві просто перетворяться на попіл. Батько не стане розбиратися, хто правий, а хто винен — він просто миттєво заблокує всі мої фінансові рахунки за такий публічний сором для родини і відправить мене відпрацьовувати провину в якусь глуху провінційну контору.

Потрібно було діяти негайно, тут і зараз. Прораховувати довгострокові варіанти чи зважувати всі «за» і «проти» часу катастрофічно не залишалося, тому мій екстрено мобілізований юридичний мозок видав єдиний, абсолютно божевільний, межуючий із повним абсурдом, але потенційно виграшний варіант тактичного блефу.

Я зробив швидкий, максимально упевнений і широки крок уперед, одним рухом скорочуючи відстань між нами з Лєрою до абсолютного, фізичного нуля. Раніше, ніж вона встигла бодай щось логічно зрозуміти, зорієнтуватися чи обурено відсахнутися вбік, моя права рука — гаряча і тверда — рішуче, по-хазяйськи й дуже міцно лягла на її тонку талію, практично беззастережно притискаючи дівчину до мого боку.

Я фізично відчув, як її тендітне тіло під моєю долонею миттєво напружилося, перетворюючись на натягнуту до межі гітарну струну, а великі зелені очі округлилися від дикого, невимовного шоку. Проте я лише сильніше стиснув її стегно пальцями, посилаючи їй чіткий, безальтернативний мовчазний сигнал: «Просто мовчи, дурепо, і грай разом зі мною, якщо хочеш завтра залишитися в цьому університеті».

Я глибоко вирівняв власне дихання, змусив свої м'язи розслабитися, трохи опустив голову з виразом глибокого, щирого, майже трагічного каяття і подивився прямо в розлючені, примружені очі декана. Моя ліва рука піднялася вгору у відкритому, заспокійливому жесті, демонструючи повну покірність.