8.2

Лєра

Це була не просто неприємність. Це була офіційно оголошена, підла війна на моє повне винищення. Побутовий тероризм у його найчистішому, найбільш рафінованому прояві.

Ці тригліцеридні гіганти з оточення Макса не просто дивилися свій дурний футбол — вони вили, наче поранені звірі, коли м'яч пролітав повз ворота. Вони щосили тупотіли своїми величезними ногами по нашому новому світлому ламінату так, що мій бідний «Сір Колючка» підстрибував у своєму горщику на самісінькому краю шафи, ризикуючи розбитися цього разу вже остаточно. Кола лилася рікою, липкі бризки летіли прямо на мій бік кімнати, шматочки жирної піци падали на килим, а Макс... Макс просто сидів у своєму кріслі з таким виглядом, ніби він — як мінімум римський імператор Юлій Цезар, який спостерігає за кривавими боями гладіаторів на арені Колізею.

У якийсь момент він зловив мій розлючений погляд крізь щілину в ширмі і знущально підняв свою банку вгору, ніби виголошував тост за мою капітуляцію. Його очі світилися неприхованим тріумфом: «Ну що, блогерко, з'їла? Хто тепер тут головний?»

О ні, Вершинін. Ти дуже, дуже погано знаєш Валерію Левицьку. Ти думав, що якщо я знімаю милі відео про косметику та розпакування посилок, то в мене немає зубів? Ти забув, що я три роки прожила в кімнаті з трьома дівчатами з хореографічного факультету, які вміли вмикати важкий метал о третій ночі, щоб «зняти стрес після тренувань». Мене цим дешевим чоловічим перформансом не залякати.

Я рішуче, з шумом підвелася зі свого стільця, так що він голосно відлетів назад. Підійшла до своєї шафи і витягла з найдальшої полиці те, що Макс ще вчора під час огляду моїх речей зневажливо назвав «дешевою іграшкою для недорозвинених підлітків». Це була моя велика, важка бездротова Bluetooth-колонка циліндричної форми — топова модель, яку мені подарували мої віддані підписники на день народження за перший мільйон переглядів. Вона була відносно компактною, але її внутрішні низькочастотні сабвуфери могли змусити тремтіти бетонні стіни навіть у сусідньому під'їзді.

Я впевненим кроком підійшла до географічного центру нашої кімнати і поставила колонку прямо на підлогу, акурат на ту саму криваво-червону лінію з будівельного скочу, яку я наклеїла. Це була наша демілітаризована зона.

Швидким рухом пальця я підключила телефон, зайшла в плейліст, виставила внутрішній еквалайзер на режим максимального посилення басів «Heavy Bass Impact» і на повні сто відсотків гучності увімкнув найскаженіший, найбрудніший трек британського дівочого поп-року з важкими гітарними рифами, пронизливим криком вокалістки та вибуховими барабанами.

У цю ж секунду наша кімната 404 перетворилася на філіал міської психіатричної лікарні в період загострення. Це був справжній аудіовізуальний Армагеддон. Світ ніби розколовся навпіл, і кожна половина намагалася поглинути іншу.

З лівого боку кімнати, з динаміків плазми, лунало:

— ГО-О-О-О-ОЛ!!! Суддю на мило! Куди ти пасуєш, криворукий?! Давай вперед, пресуй його! — під шалений, багатотисячний рев і тупіт іспанського стадіону та свист суддівських свистків.

З правого боку, де стояла моя колонка, підлогу і стіни буквально пробивав наскрізь істеричний, потужний крик вокалістки:

«I hate your face, I hate your stupid rules! You think you're smart, but you're the king of fools!» — під дикі, рвані аккорди електрогітар, від яких пластикові склянки з колою на столі почали дрібно вібрувати, покриваючись маленькими хвилями.

Двометровий Денис на дивані на мить замовк із роззявленим ротом, так і не донісши шматок піци до обличчя, і здивовано озирнувся навколо, важко кліпаючи очима. 

— Е-е-е, чуваки... а що це за попса зараз рубає? Максе, у тебе що, телевізор зламався чи кабель перебило? Баси якісь дикі, у мене аж пломба в зубі завібрувала.

— Це не телевізор зламався, Денисе. Це наша вельмишановна сусідка вирішила продемонструвати свій медійний характер, — голосно, намагаючись щосили перекричати цей божевільний аудіококтейль, відповів Макс.

Його обличчя в одну мить втратило всю свою іронічну розслабленість. Очі звузилися, перетворюючись на дві небезпечні, темні щілини, в яких палав чистий гнів. Він різко, ривком підвівся зі свого крісла і зробив три широкі кроки в мій бік, зупиняючись прямо біля червоної лінії.

— Левицька, негайно вимкни це підліткове сміття! — прокричав він, нахиляючись до мене. — Люди взагалі-то дивляться вирішальний матч сезону! Май повагу до колективу!

— А у мене прямо зараз проходить надзвичайно важливе, термінове дослідження деструктивного впливу агресивних молодіжних субкультур на незрілу психіку студентів-юристів! — так само голосно, зриваючи голос, прокричала я прямо в його розлючене обличчя, підходячи до нього впритул, так що між нами знову залишалися лічені сантиметри. — І мені для наукової роботи конче потрібен саме цей аудіосупровід! Твоїм високоповажним дружкам щось не подобається? Коридор великий, нехай ідуть і дивляться свій футбол у найближчому спорт-барі за рогом! Там їм буде і кола, і компанія!

— Це моя кімната, Левицька! Я тут живу чотири роки і маю право відпочивати так, як вважаю за потрібне! — зробив ще один агресивний крок уперед Макс, демонстративно переступаючи своєю великою ногою червону лінію скочу.

— Це НАША кімната, Вершинін! Звикай до нового правопису і нових правил співжиття! — я теж зробила крок уперед, впершись своїми пальцями в його міцні груди й намагаючись відштовхнути його назад на його територію.