7.1

Лєра

Гордість — це, безумовно, дуже дорога штука, яка потребує чималих інвестицій, але благати про допомогу Максима Вершиніна після того інтелектуального розстрілу, який він спробував влаштувати мені на парі, — це було б справжнім, остаточним репутаційним самогубством. Я стояла посеред нашої кімнати, задерши голову так високо, що аж у шиї неприємно хруснуло, і розлючено дивилася на свого нещасного, самотнього «Сіра Колючку». Мій бідний кактус у теракотовому горщику сиротливо тулився до білої стелі на самісінькому краю гігантської шафи, наче засланий на довічну каторгу.

— Нічого, друже, тримайся там, — прошепотіла я, рішуче закочуючи рукава свого об'ємного зеленого худі й зав'язуючи волосся у хиткий хвіст. — Новітня українська журналістика своїх у біді не кидає. Ми проведемо власну, абсолютно незалежну рятувальну операцію. Без залучення стороннього капіталу та всяких там зарозумілих ректорських синків.

Мій погляд гарячково блукав периметром кімнати в пошуках бодай якихось підручних інструментів. Справжньої, нормальної алюмінієвої драбини чи бодай маленької стремянки в нашій новій смарт-студії, звісно ж, не передбачалося — мабуть, архітектори вважали, що студенти мають літати повітрям. Тому мені довелося терміново ввімкнути режим екстреного інженерного генія. На моїй половині кімнати знайшовся лише важкий дерев'яний стілець на металевих ніжках. Я підтягнула його до шафи, стала на нього, але моїх пальців усе одно катастрофічно бракувало — до заповітного теракотового денця залишалося ще добрих пів метра.

Тоді я кинулася до свого столу й почала витягати з рюкзака та полиць найважчу артилерію. Першим на підлогу полетів товстелезний, вагою в кілька кілограмів, глянцевий підручник «Вступ до медіаправа» — ідеальний, міцний фундамент. За ним послідували три величезні томи «Історії світової журналістики», які нам видали в бібліотеці, та пара товстих словників.

Конструкція, яку я почала вибудовувати прямо на сидінні стільця, виглядала, м'яко кажучи, специфічно й дуже загрозливо для життя.

Архітектурний проєкт «Еверест» імені Валерії Левицької:

• Основа: Стілець дерев'яний, хиткий, з легким люфтом у лівій ніжці — 1 шт.
• Перший ярус: «Вступ до медіаправа» (замість залізобетонного фундаменту) — 1 шт.
• Другий ярус: Три томи історії преси (для створення необхідної висоти підйому) — 3 шт.
• Фінальна точка: Орфографічний словник (як хитка сходинка у невідоме) — 1 шт.

Я обережно, затамувавши подих, поставила першу ногу в білій шкарпетці на дерев'яну поверхню стільця. Він жалібно, пронизливо рипнув, наче благав мене схаменутися. Мої коліна миттєво зрадницьки затремтіли, а до горла підкотив знайомий липкий клубок. Справа в тому, що мій легкий, але цілком реальний страх висоти зазвичай розквітав буйним цвітом навіть тоді, коли я піднімалася на другу сходинку звичайної побутової драбини. А тут, прямо під моїми ногами, височіла саморобна, хитка піраміда з паперу та амбіцій, яка трималася виключно на моїй упертості.

Я зробила глибокий, судорожний вдих, заплющила очі на кілька секунд, рахуючи до трьох, а коли розплющила — обережно, сантиметр за сантиметром, перенесла всю вагу свого тіла на стопку важких книг. Конструкція піді мною миттєво хитнулася ліворуч, потім із неприємним шурхотом паперу вирівнялася праворуч. Світ навколо мене на мить неприємно поплив, голова закрутилася, але до заповітної мети залишалося всього-на-всього якихось тридцять сантиметрів!

Я максимально витягнула руки вгору, стаючи на пальчики, і відчула, як кінчики моїх нігтів нарешті торкнулися прохолодної, шорсткої глини горщика.

— Ну ж бо, малюку, йди до матусі... — прохрипіла я, майже не дихаючи.

І саме в цей епічний момент за моєю спиною сухо й голосно клацнув електронний замок. Вхідні двері з легким шелестом відчинилися, впускаючи в кімнату потік свіжого повітря і мого найстрашнішого ворога.

Макс

Я повертався із затяжного, нудного засідання студентського парламенту в абсолютно паршивому гуморі. Ця перша пара з Радченком, а точніше — несподіваний, блискучий і напрочуд зухвалий виступ моєї новоспеченої напарниці повністю зламав мій чіткий, продуманий сценарій домінування. Але найгіршим було навіть не це. Батько вже встиг надіслати мені в месенджер коротке, єхидне повідомлення: «Бачу, Левицька складе тобі гідну конкуренцію цього семестру. Не розслабляйся, сину, у неї свіжий погляд». Це повідомлення випалювало мені мізки. Конкуренція? З цією дівчинкою, яка мислить категоріями лайків та охоплень в інстаграмі? Це просто смішно.

Я роздратовано переступив поріг нашої кімнати 404, тримаючи в руках шкіряну папку з документами, і... застиг на місці, так і не закривши двері до кінця.

Посеред нашої спільної зони відбувалося шоу, яке не піддавалося жодній здоровий логіці чи законам елементарної фізики. Левицька, балансуючи на вершині хиткої купи товстих підручників, що були складені прямо на кухонному стільці, нагадувала мені якогось недолугого циркового акробата-початківця, який перед виходом на арену забув прийняти заспокійливе. Вона відчайдушно тягнулася своїми короткими руками до кактуса, якого я вранці так вдало і, визнаю, дещо мстиво сховав на шафу від її непередбачуваних, руйнівних рук.

Я тихо зачинив двері, замкнув замок, повільно підійшов до свого улюбленого глибокого крісла, розкуто сів у нього, витягнувши довгі ноги, і схрестив руки на грудях. На моєму обличчі сама собою з'явилася неприхована, іронічна посмішка. Спостерігати за цим самогубним перформансом було суцільним задоволенням.