5.2

Макс

Я зайшов до лекційної аудиторії рівно за дві хвилини до офіційного початку пари, коли викладач уже розкладав свої папери на кафедрі. На мені був бездоганно випрасуваний чорний гольф із високим коміром, темні штани й дорогі шкіряні туфлі. Ніщо — абсолютно ніщо в моєму зовнішньому вигляді, поставі чи виразі обличчя не натякало на той грандіозний, ідіотський інцидент, який стався якихось дві години тому в моєму блоці. Жодного сліду від мильної піни, жодної краплі роздратування. Я змалечку звик ідеально контролювати кожен свій крок, кожен мімічний м'яз і кожну емоцію. Батько завжди казав: «Ти — Вершинін, на тебе дивляться крізь збільшувальне скло».

Проте, варто було моїм туфлям цокнути по підлозі аудиторії, як по рядах студентів моментально прокотилася відчутна, шурхотлива хвиля свіжого шепоту. Я чітко, навіть не напружуючи слух, уловлював окремі ганебні слова, що вилітали з різних кутків: «пожежа в новому корпусі», «кімната 404», «проніс на плечі через весь поверх», «вона була в одних шкарпетках». Мій внутрішній юрист уже автоматично будував жорстку лінію захисту, прораховував репутаційні ризики та накидав план суворої догани коменданту гуртожитку за те, що вона не змогла втримати інформацію всередині персоналу. Але зовні я залишався крижаною глибою. Кам'яне обличчя, розслаблений, але впевнений погляд лідера.

Я одразу помітив її. Зелений капюшон її безглуздої, занадто великої кофти стирчав на третьому ряду по центру, наче яскравий рятувальний буй посеред сірого штормового моря. Левицька сиділа, буквально втиснувшись грудьми в край столу, намагаючись зменшитися в розмірах, і дивилася на мене своїми величезними, круглими від переляку зеленими очима. Судячи з її блідого, майже прозорого вигляду та того, як вона судорожно ковтала слину, її довговолоса подружка вже встигла вивалити на неї все моє досьє. Що ж, дуже корисно. Страх — чудовий інструмент для підтримання дисципліни. Нехай тепер знає своє місце і боїться зробити бодай один зайвий подих у мій бік.

Я навмисно, карбуючи кожен крок, пройшов повз її ряд. Я тримав спину ідеально рівно і навіть не повернув голови в її бік, повністю, з абсолютною байдужістю проігнорувавши саме її існування. Я вдав, що ми взагалі незнайомі, що між нами немає жодного спільного простору, жодного скотчу і жодних спогадів про те, як її тіло притискалося до мого плеча. Я піднявся на самісінький верхівку амфітеатру, вибрав найвіддаленішу парту біля великого вікна, розкуто сів і відкрив свій ноутбук. Моя стратегія на ці два місяці була кришталево простою та ефективною: повний ігнор. Я викреслю цей ходячий хаос зі свого життя, буду поводитися так, ніби її не існує, поки вона сама не зламається під тиском мого авторитету і не напише заяву на переселення.

Важкі дубові двері аудиторії нарешті з глухим звуком зачинилися, відрізаючи нас від зовнішнього світу, і до кафедри підійшов професор Радченко. Це був літній, суворий чоловік із сивим підстриженим під лінійку волоссям, чий погляд через товсті скельця окулярів міг змусити замовкнути навіть найбільш зухвалого мажора. Радченко викладав медіа-право і славився тим, що не прощав нікому жодної секунди запізнення чи жодної неточності в термінах.

— Доброго дня, панове першокурсники, а також шановні представники студентської ради, які сьогодні вирішили вшанувати нас своєю присутністю, — Радченко повільно поправив окуляри на переніссі й суворо, важко обвів поглядом усю залу. — Сьогодні у нас вступна, ознайомча лекція, але розслаблятися я вам категорично не раджу. Медіа-право — це не про розваги в соцмережах, це про сувору відповідальність. Цього семестру на вас чекає серйозна, масштабна командна робота — великий курсовий проєкт на стику журналістського розслідування та юриспруденції. Проєкт, який сформує рівно половину вашого підсумкового балу за іспит. І ні, самостійно його робити не можна. Навіть не просіть. Робота виконується виключно в парах.

По всій аудиторії моментально пронісся важкий, розчарований стогін. Студенти одразу ж почали крутити головами, перезиратися, штовхати один одного ліктями під столом, гарячково шукаючи очима своїх друзів чи хоча б знайомих, з якими можна було б розділити цю ношу.

Лєра

Я відчула, як мої напружені плечі трохи розслабилися, а в легені нарешті повернулося повітря, коли Макс демонстративно, з виглядом англійського лорда пройшов повз мій ряд, навіть не глянувши. Хух. Чудово. Прекрасно. План «робимо вигляд, що ми абсолютно чужі люди, які випадково опинилися в одному всесвіті» мене влаштовував на всі двісті відсотків. Нехай ігнорує, мені ж спокійніше буде жити!

Я вже навіть розвернулася до Каті й відкрила рота, щоб пошепки запропонувати їй стати моєю напарницею в цьому злощасному проєкті, як раптом гучний, холодний голос професора Радченка знову безжально розрізав тишу аудиторії, змушуючи всіх завмерти.

— Одразу хочу попередити ваші спроби об'єднатися в пари за інтересами, симпатіями чи рівнем дружби, — заявив професор, дістаючи з товстої шкіряної папки роздрукований білий лист, скріплений печаткою деканату. — Щоб уникнути кумівства, байдикування, порожніх розваг та нерівного розподілу обов'язків, коли один працює, а інший отримує бали, пари я сформував особисто. Я застосував комбінований метод: поєднав старшокурсників-кураторів юридичного факультету та новоприбулих студентів медіа-напрямку за змішаною алфавітною сіткою та територіальним принципом. Ніяких змін чи обмінів не буде. Моє рішення остаточне.

Я затамувала подих, затиснувши пальці в кулаки під столом. «Будь ласка, будь ласка, хоч би якийсь тихий, слухняний зануда-очкарик, хоч би хтось нормальний, ким можна легко керувати», — наче мантру, благала я всесвіт, заплющивши очі.