5.1

Лєра

Величезна університетська аудиторія-амфітеатр гуділа, наче розтурбований, агресивний вулик, у який хтось щойно ткнув палицею. Сотні студентів тулилися на старій, відполірованій тисячами ліктів дерев'яній лаві, шаруділи новенькими зошитами, з гуркотом клацали кришками макбуків і навивипередки обмінювалися літніми плітками. Але варто було мені переступити поріг цієї зали, як по спині пробіг неприємний холодок. Мені здалося — чи ні, я була в цьому абсолютно впевнена! — що загальний гул на секунду став тихішим, а десятки оцінюючих, допитливих поглядів моментально мазнули по моїй фігурі.

Я до болю в пальцях затягнула шнурки капюшона свого гігантського зеленого худі, намагаючись сховатися в ньому, як рак-самітник у мушлі, і буквально вповзла на третій ряд. Зараз я мріяла лише про одне — стати невидимою. Отримати суперсилу дифузії, розпастися на молекули й злитися з цією сірою, нічим не примітною стіною.

— Лєро! Боже, Лєро, ти жива! Я вже думала, тебе там заарештували за підпал державного майна! — на сусіднє дерев'яне сидіння з шумом приземлилася Катя.

Катя — моя однокурсниця, з якою ми познайомилися на вступних іспитах, і за сумісництвом — ходячий радар, головне та безперебійне джерело всіх інсайдерських пліток нашого університету. Вона вхопила мене за лікоть так міцно, що її довгі нігті з яскравим манікюром буквально вп'ялися в щільну тканину мого рукава. Очі її горіли диким, майже фанатичним вогнем.

— Я бачила те відео! Розумієш? Його вже залили в локальний Telegram-канал нашого курсу! Це просто якийсь тотальний крінж і треш в одному флаконі! Тебе що, реально виносив на плечі цей Халк місцевого розливу? Дівчинко, ти як умудрилася підпалити кімнату в першу ж ніч після заселення?! Розказуй усе, я вимагаю ексклюзиву!

— Я нічого не підпалювала, Катю, завали пельку, будь ласка, — гарячково просичала я, дико озираючись довкола й молячись, щоб нас ніхто не почув. — Це була прикра, безглузда технічна помилка з тостером. Папір невдало ліг, розумієш? І взагалі, цей... цей педантичний неадекват міг би просто людською мовою сказати, що реальної пожежі немає! А він схопив мене, як якусь тушу забитого мамонта, і витяг на очах у всього поверху! Я стояла там боса, розпатлана, як відьма після шабашу! У мене тепер репутація не просто нижче плінтуса, вона десь на рівні каналізації!

Катя раптом різко замовкла. Весь її фонтан емоцій наче перекрили одним рухом важеля. Її очі округлилися до розмірів п'ятикопійчаних монет, а рот кумедно відкрився, так і не випустивши чергове слово. Вона подивилася на мене з такою глибокою, щирою сумішшю жаху, співчуття та якогось релігійного благоговіння, ніби я щоправда щойно власноруч погладила голодного крокодила.

— Лєро... — тихо, майже драматичним, сиплим пошепки вимовила вона, ближче підсуваючись до мене. — Ти що, реально досі не зрозуміла? Ти хоч знаєш, хто цей твій, як ти кажеш, «неадекват»?

У мене всередині щось недобре тьохнуло. — Ну, Макс. Мій сусід-тиран по кімнаті 404. Ну, качок з кубиками преса. Ну, вчиться на якомусь там старшому курсі юридичного. І що з того? Мені тепер йому в ніжки кланятися за те, що він мій тостер у раковину викинув?

— «Ну Макс»?! — Катя від обурення ледь не закричала на всю аудиторію, але вчасно схаменулася і прикусила кінчик язика. Вона схопила мене за плечі й нахилилася до самого мого вуха, обпалюючи його своїм гарячим, переляканим диханням. — Дівчинко, ти потрапила не просто в халепу. Ти підписала контракт на головну роль у хорорі. Хлопець, із яким ти вранці «засвітилася» в одній мильній піні на весь гуртожиток, хлопець, чию територію ти вчора обклеїла червоним скотчем — це Максим Вершинін.

Я розгублено кліпнула очима, все ще не вловлюючи суть її паніки: — І що це ім'я має мені сказати? У нас у кожному під'їзді по три Максими живе.

Катя важко зітхнула, ніби пояснювала дитині правила вищої математики, і почала загинати свої пальці перед моїм носом:

• По-перше, Лєрочка, він найкращий студент юридичного факультету, ідеальний відмінник, голова студентського парламенту і майбутній володар усіх можливих червоних дипломів та грантів. Його викладачі обожнюють, а першокурсники бояться, як вогню.
• По-друге, половина дівчат нашого університету сохнуть за ним пачками, пишуть йому в анонімні чати й мріють хоча б про один погляд, але він холодний, як айсберг, і нікого до себе близько не підпускає. Побутовий робот із залізною дисципліною.
• А по-третє, і це твоя особиста труна з рожевими рюшами... Його батько — Володимир Вершинін. Наш, дідько його лисий, ректор. Ректор цього убер-елітного університету!

Весь світ навколо мене в цю саму секунду остаточно втратив свої яскраві фарби, стиснувшись до однієї маленької, душної точки. У вухах задзвеніло так сильно, ніби та ранкова сирена повернулася і вила прямо всередині моєї черепної коробки. Шлунок зробив божевільний кульбіт, перевернувся і впав кудись глибоко в район моїх білих кросівок.

Син. Самого. Ректора.

Хлопець, якого я ще вчора з піною біля рота обзивала заносчивим придурком. Хлопець, чию дорогу, колекційну, обмежену серію чорної чашки я ледь не перетворила на керамічний пил. Хлопець, чию бездоганну, стерильну квартиру я нахабно поділила навпіл кричущим червоним будівельним скотчем... І, нарешті, хлопець, якого я сьогодні о сьомій ранку мало не отруїла чадним димом від спалених серветок, змусивши вискочити на людські очі в одних штанях та мильній піні. Це син людини, яка одним легким рухом пальця, одним розчерком своєї дорогої ручки може вишвирнути мене з цього престижного навчального закладу без жодного права на поновлення чи виправдання!