4.2

Лєра

В один короткий момент усе моє життя перетворилося на суцільний, високобюджетний кінематографічний хаос. Сирена буквально різала мізки навпіл, сизий дим ліз у очі, викликаючи сльози, а з ванної кімнати, наче розлючений титан із давньогрецьких міфів, вилетів абсолютно напівголий, дикий сусід.

Макс був босий, у самих лише спортивних штанах, які ледь трималися на стегнах. Його широкі плечі та рельєфні груди блищали від води, а темне волосся стояло дибки, прикрашене величезною, пишною шапкою білої мильної піни від шампуню. Великий білий мазок піни для гоління на його лівій щоці надавав йому вигляду якогось індіанського воїна, який вийшов на стежку війни. Його темні оці горіли таким шаленим, концентрованим вогнем, що я на секунду взагалі забула, як дихати, і повністю втратила дар мови.

Я очікувала, що він почне хапати мене за плечі, трясти чи кричати якісь прокльони, але Макс діяв мовчки, з якоюсь абсолютно лякаючою, професійною швидкістю та точністю військового підрозділу.

Перш ніж я встигла бодай пискнути, зробити крок назад чи хоча б виставити вперед руки для захисту, Макс опинився впритул до мене. Час ніби уповільнився, як у кіно під час вибуху. Я побачила кожну краплю води на його торсі, відчула, як від нього пашить шаленим теплом гарячого тіла. Він різко нахилився. Його тверде, потужне плече, що нагадувало камінь, з усього маху врізалося мені прямо в живіт, вибиваючи залишки повітря з легень. Його міцні, як залізні лещата, руки миттєво обхопили мої стегна під колінами, зафіксувавши моє тіло.

В наступну долю секунди весь мій світ знову перевернувся догори дриґом у самому прямому сенсі цього слова.

Він одним легким, майже недбалим рухом перекинув мене через своє плече, як якийсь нещасний, легкий мішок із картоплею чи рулон старого килима!

— Ей! Відпусти! Пусти мене, тварюко! Ти що твориш, придурку?! — закричала я, коли моя голова опинилася десь на рівні його попереку, а обличчя уткнулося прямо в його широку, мокру і гарячу спину.

Мої руки від несподіванки й паніки почали гарячково, безладно лупити його по рельєфних лопатках і хребту, але з таким же успіхом я могла б намагатися пробити кулаками бетонну стіну нашого гуртожитку. Він навіть не здригнувся від моїх ударів. Мої ребра боляче впиралися в його тверде плече під час кожного його кроку, і від цього дикого положення в голові миттєво зашуміло. Від нього пахло чистим адреналіном, ментоловою свіжістю шампуню та гарячим металом, але зараз до цього коктейлю домішувався стійкий, уїдливий запах спаленої целюлози з тостера.

Макс навіть не звернув найменшої уваги на мій вереск і побої. Він зробив три широкі, пружинисті кроки до виходу з квартири, своєю вільною лівою рукою з силою рванув на себе важку ручку вхідних дверей і буквально вилетів разом зі мною на плечі в загальний коридор нашого поверху.

А там... О боже, у цей момент я щиро, всім серцем пошкодувала, що не згоріла в тій кімнаті разом із клятим тостером і серветками! Це був повний, абсолютний, нищівний крах усього мого життя.

Через пожежну тривогу, яка транслювалася на весь корпус, з усіх сусідніх смарт-кімнат на довгий коридор уже встигли вискочити десятки, якщо не сотні студентів. Весь наш поверх першокурсників, старшокурсників та випадкових гостей стояв двома довгими шеренгами вздовж стін, налякано озираючись і притискаючи до себе цінні речі. Хтось стояв у милій піжамі з рожевими котиками, хтось у шовковому халатику, хтось просто в шортах і з синьою зубною щіткою в роті.

І тут з дверей 404-ї кімнати, наче загін спецназу, вилітає гордість юридичного факультету, син самого ректора університету і кращий студент потоку — Максим Вершинін. Босий, у самих лише мокрих спортивках, з величезною кумедною білою шапкою мильної піни на голові й білою щокою. І несе на плечі мене — Валерію Левицьку, яка висить головою вниз у гігантській зеленій кофті, з розпатланими наче солома світлими пасмами, босими ногами в білих шкарпетках і яскраво-червоним від дикого сорому обличчям.

— Усім назад! Тримайте дистанцію! Там задимлення в блоці! — гучно, владно і так басовито крикнув Макс на весь коридор, що його голос ехом відбився від стін.

Він зробив ще два кроки і одним плавним, але швидким рухом опустив мене на твердий, холодний лінолеум коридору прямо посеред цього заціпенілого натовпу.

У коридорі миттєво, наче за командою режисера, запала абсолютно мертва, дзвінка тиша. Сирена під стелею, виконавши свою місію, нарешті зглухла, а всі погляди — абсолютно всі пари очей присутніх студентів — сфокусувалися виключно на нас двох. Хтось із дівчат на задньому плані вже судорожно діставав телефон, щоб зняти цей шедевр.

Я стійко трималася на ногах, перелякано, дрібними панічними рухами поправляючи свій зелений худі, який безжально задрався під час нашого «евакуаційного польоту», і відчувала, як моє обличчя, вуха та шия палають таким шаленим вогнем, що на моїй шкірі можна було б без проблем посмажити ранкову яєшню. Мій перший день в університеті. Мій грандіозний початок. Моя репутація незалежної та стильної блогерки. Все це було розтоптано, спалено і знищено за одну єдину секунду. Тепер я — та сама божевільна з 404-ї, яку виносив напівголий син ректора.

Я повільно, пересилюючи себе, підняла очі на Макса. Він стояв поруч, важко і глибоко дихаючи, великі м'язи на його грудях, плечах та руках усе ще перебували в залізній напрузі після того, як він мене тягнув. Біла піна на його голові почала повільно танути, і одна велика мильна крапля кумедно ковзнула по його суворій брові прямо вниз по щоці, але його вираз обличчя залишався кам'яним і вбивчим.