4.1

Лєра

Будильник настирливо, з якоюсь особливою садистською радістю пропищав о сьомій ранку. Я підхопилася на дивані так, ніби піді мною вибухнула коробка з петардами. Серце калатало десь у горлі, а в голові великими червоними літерами спалахнуло: Перший. День. В універі.

День, коли закладається фундамент моєї майбутньої популярності, перші враження викладачів і, що найважливіше, ексклюзивний контент для мого блогу. Сценарій відео у стилі «Get Ready With Me» був продуманий до найдрібніших деталей ще з вечора. Я уявляла цей кадр: красиве ранкове світло з панорамного вікна, я в шовковому халатику з акуратним пучком, розповідаю на камеру про свої очікування від першого курсу, попутно наносячи ідеальну графічну стрілку на повіки. На все про все в мене було рівно півтори години. Перша лекція стартувала о 8:30, і це була не просто пара, а вступне слово ректора для всіх першокурсників медіа-факультету. Тобто запізнитися туди означало власноруч підписати собі академічний смертний вирок у перший же день. І, звісно, дати зайвий привід моєму нестерпному сусіду зайвий раз позловтішатися.

Я схопила свою об'ємну косметичку, пухнастий рожевий рушник і з бадьорою, майже репетиційною посмішкою рушила до єдиної ванної кімнати в нашій смарт-студії, повністю проігнорувавши червону лінію скотчу, яку ми вчора так ретельно вимірювали. Але варто було мені протягнути руку, як на глянцевій чорній панелі перед моїм носом спалахнув червоний вогник замка. Зачинено.

А з-за дверей доносився бадьорий, нестерпно рівномірний шум води і... якесь монотонне бубоніння. Цей придурок слухав там якийсь нудний подкаст про макроекономіку чи юридичні прецеденти!

— Вершинін! — я з усього маху гукнула кулаком у матове скло дверей. — Вилазь негайно! Мені треба зібратися, у нас лекція за годину з гаком!

Шум води навіть не стих. Подкаст усередині став ніби трохи гучнішим, забиваючи мій голос.

Минуло п'ятнадцять хвилин. Я нервово мірила кроками свою половину кімнати, кусаючи губи й раз по раз розблоковуючи екран телефона. Стрілка годинника невблаганно повзла вперед. О 7:35 моя слухняність остаточно луснула. Я підійшла до дверей і загрюкала вже обома руками, забиваючи дикий ритм.

— Максе! Це взагалі не смішно! У мене перший день, розумієш своїм юридичним мозком? Мені треба помити голову, зробити укладку і нафарбуватися! Звільни приміщення, або я виб'ю ці двері стільцем!

— Ванна зайнята згідно з внутрішнім розпорядком, Левицька, — донісся звідти його приглушений, жахливо задоволений і чистий голос. Вода на секунду стихла, щоб він міг висловити своє барське веління. — Я прокинувся раніше, відповідно, маю першочергове право на ранковий моціон. Почекай своєї черги за межами моєї аудіозони.

«Почекай» затягнулося ще на двадцять довгих, катастрофічних хвилин. О 7:55 вода нарешті вимкнулася, але виходити цей гад навіть не збирався. Судячи зі звуків, тепер він там сушив кожне пасмо свого ідеального волосся, наносив якісь чоловічі креми чи просто сидів у телефоні, вигадуючи нові плани, як вижити мене з цієї квартири. Мій ідеальний ранок, мій влог, моя репутація — усе рушилося на очах. У дзеркалі на мене дивилося розпатлане щось із залишками вчорашнього тушу під очима, час невблаганно танув, залишаючи мені якихось тридцять хвилин на все. Злість усередині мене досягла точки кипіння, перетворюючись на гарячу лаву. Хотів війну на виживання, Вершинін? Ти отримаєш її партизанську версію.

Я розвернулася на п'ятах і хижим кроком підійшла до нашої кухонної зони. Мій погляд упав на новенький блискучий тостер, що стояв на моїй половині стійки. В голові миттєво, наче спалах блискавки, народився план — абсолютно шалений, радикальний, на межі фолу, але такий спокусливий у своїй дріб'язковій помсті.

Я виставила кругле реле тостера на самісінький максимум — на дев'ятку, де хліб зазвичай не просто рум'яниться, а перетворюється на вугілля для кальяну. Потім схопила з пачки велику паперову серветку з кумедними малюнками, жорстко зім'яла її в кулаці й безжально запхнула всередину металевих решіток отворів. Рішуче натиснула на пластиковий важіль до упору.

Минула стомлююча хвилина. Ніхром всередині тостера розжарився до яскраво-оранжевого, майже кривавого кольору. Папір спочатку покрився коричневими плямами, а потім з кухонного приладу повалив густий, сизий, неймовірно смердючий дим.

— О так, дими, мій маленький друже, дими сильніше, — прошепотіла я з уїдливою, майже відьомською зловтіхою, активно махаючи рукою перед обличчям, щоб не закашлятися завчасно.

План був простіший за три копійки: цей чистюля почує запах гару, подумає, що горить його улюблена кавоварка чи кухонний острів, злякається і вискочить із ванної, як ошпарений. А я в цей момент займу його місце. Але я абсолютно, катастрофічно не розрахувала технічний прогрес нашого елітного корпусу.

Прямо над моєю головою на білосніжній стелі тричі з загрозливим писком блимнув круглий датчик. Наступної секунди квартиру підірвав такий оглушливий, пронизливий, ультразвуковий виск пожежної сигналізації, що я ледь не сіла на підлогу від несподіванки, затиснувши вуха долонями. Автоматичний металевий голос із прихованих динаміків під стелею загорлав на всю гучність: «Увага! Зафіксовано задимлення! Загроза пожежі! Терміново залиште приміщення!».

— Ой мамочки... що я зробила... — пробелькотіла я, дивлячись, як дим стрімко заповнює весь кухонний куток, підіймаючись догори. Паніка миттєво, за частку секунди, випалила всю мою радість від помсти.