2.2

Лєра

Дзвінок обірвався. Смартфон у моїй руці здався раптом неймовірно важким. У кімнаті знову западала глибока, майже відчутна на дотик тиша.

Два місяці. Два. Місяці.

Моя голова почала гарячково прораховувати варіанти. Жити в одній квартирі з цим заносчивим, самовпевненим типом, який мало того, що окупував територію, так ще й дивиться на мене як на недорозвинену істоту? Та це ж чисте самогубство! Моя омріяна незалежність, мій красивий блог про самостійне студентське життя — усе котилося під три чорти. Якщо про це дізнається мама, вона приїде з вантажівкою і забере мене назад під свій теплий контроль у той же день. А цього я допустити не могла.

— Ну? — я сміливо зробила крок уперед, вперши руки в боки і намагаючись виглядати максимально загрозливо, попри мій безформний худі. — Чув, що сказав комендант? Система зависла. Але оскільки я дівчина, а ти... ну, ніби як чоловік, ти маєш проявити благородство. Збирайся. Найдеш собі якесь місце в друзів. Чи де ви там, мажори, зазвичай живете?

Він повільно відштовхнувся від стійки, випрямляючись на повний зріст. Мамочки, який же він високий. Мені довелося закинути голову, щоб дивитися йому в очі. Його обличчя не виражало жодної емоції, крім глибокого, хронічного роздратування.

— Благородство? — Макс тихо засміявся, і цей сміх мені геть не сподобався. — Левицька, ти переплутала століття. На дворі капіталізм і суворі реалії гуртожитку. Я заїхав першим. Я заплатив за семестр уперед. І я нікуди не піду через те, що якась дівчинка не хоче ділити зі мною житлову площу.

— Ти... ти просто нестерпний егоїст! — мої пальці стислися в кулаки. — Ця квартира двокімнатна! Тут дві ізольовані кімнати! Добре, давай просто поділимо їх. Ти береш ліву, я праву. Зустрічаємося тільки на кухні й удаємо, що ми не знайомі!

Макс іронічно підняв брову, підійшов до однієї з бічних дверей коридору і смикнув за ручку. Двері були замкнені. На електронній панелі поруч горів чіткий червоний індикатор у вигляді замка.

— Облом, блогерко, — констатував він. — Оскільки система лягла, вона встигла активувати тільки одну житлову кімнату — ось цю, з великим ліжком, де стоять мої речі. Друга кімната заблокована намертво електронним замком безпеки. І поки базу не перевантажать, туди ніхто не зайде. Тож у нас є одна кімната, одне ліжко і один диван у вітальні.

Я відчула, як земля починає уходити з-під ніг. Це вже був не просто тупик, це був повноцінний капкан.

Макс

Дивитися на те, як ця зелена хмаринка намагається вигадати план порятунку, було навіть кумедно, але моє терпіння остаточно вичерпалося. Мені потрібен був спокій, мені потрібно було вчитися і готувати проект для гранту, а не вислуховувати істерики першокурсниці, яка уявила себе королевою інстаграму.

Якщо вона залишиться тут хоч на годину, моє життя перетвориться на суцільний кошмар із криками, зйомками відео та рожевими речами по кутках. Треба діяти радикально й одразу показати, хто в домі господар. Батько завжди вчив мене: у будь-яких переговорах ініціативу треба брати грубою силою і впевненістю.

Я не став більше витрачати слова на суперечки. Навіщо, якщо дії працюють краще?

Я мовчки обійшов її, ігноруючи її обурений погляд. Підійшов до центру кімнати, де стояла її гігантська, кричуще-рожева валіза. Схопив пальцями за зручну висувну ручку. Валіза виявилася важкою, ніби вона туди запакувала половину свого колишнього дому разом із цеглою.

— Ей! Ти що робиш?! Руки прибрав! — заверещала вона, розуміючи мій маневр із запізненням.

Я впевненим кроком попрямував до вхідних дверей квартири. Лєра дріботіла ззаду, намагаючись схопити мене за лікоть, але її зусилля були марними. Я одним рухом розчинив важкі глянцеві двері 404-ї кімнати навстіж, виставив валізу на сірий лінолеум загального коридору і для надійності штовхнув її ногою подалі від порога. Туди ж полетів її рожевий рюкзак із лампою.

— Ти з глузду з'їхав, тварюко?! — Лєра вискочила за мною в коридор, її очі були повні сліз — чи то від образи, чи то від люті. — Я маю право тут знаходитися!

Я розвернувся на порозі, повністю перекриваючи своїм тілом дверний проріз. Схрестив руки на грудях, дивлячись на неї згори вниз зі своєю фірмовою, холодною посмішкою, яка зазвичай змушувала опонентів на дебатах нервово ковтати слину.

— Правила гри дуже прості, Левицька, — тихо, але чітко сказав я, щоб кожне слово в'їлося в її пам'ять. — Хто перший з'їде — той програв. Я свої речі з цієї квартири не зсуну ні на сантиметр. Хочеш жити тут — спробуй мене змусити. А поки що — приємного вечора на коридорі.

Перш ніж вона встигла хоча б набрати повітря в легені для нової порції крику, я зробив крок назад і з гуркотом зачинив важкі двері прямо перед її носом. Замок надійно клацнув, відрізаючи мене від цього хаосу. Подивимося, на скільки хвилин її вистачить.