2.1

Лєра

— А-а-а-а-а! — ультразвук, який видало моє горло, точно зашкалив на всіх можливих частотах і гарантовано зіпсував аудіодоріжку мого майбутнього влогу.

Я миттєво закрила обличчя долонями, зажмурюючись так сильно, що перед очима попливли кольорові плями. Правда, совість зрадницьки підказувала, що мої пальці не були стиснути занадто щільно. Крізь крихітні щілини між мізинцем і підвказівним пальцем картинка розкішного чоловічого преса все ще стояла перед моїми очима. Ну добре, визнаю: хлопець виглядав так, ніби щойно зійшов з п'єдесталу давньогрецьких богів, але це абсолютно не виправдовувало його дикунської поведінки!

— Ти нормальний взагалі?! Одягнися! Одягнися негайно, бо я за себе не ручаюся! Тобто, я викликаю поліцію! — закричала я в порожнечу, хаотично тупаючи кросівком по новенькому ламінату.

— Закрий рота й перестань верещати, у мене зараз перетинки луснуть, — пролунав у відповідь абсолютно спокійний, навіть занадто лінивий голос. Жодної паніки. Жодного збентеження. Йому що, щодня в кімнату дівчата з валізами прориваються?

Я почула важкі, неспішні кроки, які віддалилися вглиб кімнати. Шурхіт тканини, глухий звук висувної шухляди шафи. Очікуючи найгіршого, я обережно розсунула пальці й зазирнула в щілину. Хлопець уже стояв біля ліжка, спиною до мене, і невимушено натягував вільні сірі спортивні штани. Рушник із гучним шлепком полетів на стілець. Потім він підхопив із ліжка чорну футболку, одним рухом перекинув її через голову, розправив широкі плечі й нарешті повільно повернувся до мене.

Вся моя ейфорія від переїзду, яка ще хвилину тому підносила мене до небес, випарувалася, залишивши замість себе чисту, концентровану лють. Моя омріяна фортеця свободи виявилася з дефектом. І цей дефект зараз стояв переді мною, склавши руки на грудях.

— Я викликаю охорону! Поліцію! Декана! — я кинулася до свого рюкзака, гарячково витягуючи з бічної кишені офіційний, завірений трьома печатками папірець. — Я заселилася сюди законно! Це моя квартира! Моя! Ось документ! Кімната 404, Левицька В. М.! Подивись на ці літери, вони золотом мають бути висічені!

Раптом мій погляд упав на кухонну стійку. О ні. О ні-ні-ні! Мій телефон. Він усе ще стояв на штативі. І на екрані весело, безтурботно блимав маленький червоний кружечок. Запис ішов. Це чудовисько в рушнику потрапило в мій кадр! Весь цей сором, мій крик, його напівголий тріумф — усе записалося!

Я зробила різкий випад убік, намагаючись схопити смартфон, але хлопець виявився швидшим. Він просто перехпив мою руку за зап'ястя — м'яко, але так міцно, що я не змогла навіть поворухнутися. Іншою рукою він невимушено зняв телефон із триноги й повернув екраном до свого обличчя.

— О, то ми ще й кіно знімаємо? — його губи смикнулися в уїдливій посмішці. — Стримінг для твоїх трьох підписників? «Дивіться, дівчата, я знайшла собі хлопця, але він занадто гарний для мого контенту»?

— Віддай! Віддай телефон, шпигуне! — я засичала, намагаючись вирватися, але почувалася так, ніби натрапила на кам'яну скелю. Від нього все ще пахло ментолом, гарячою водою і чимось таким, від чого в голові миттєво підіймався туман.

Макс

Ця дівчина була схожа на кишенькове стихійне лихо у яскраво-зеленому мішку. Мало того, що вона без стуку увірвалася в мій простір, так ще й кричала на таких частотах, що в мене ледь дзеркало у ванній не тріснуло.

Я розглядав її, поки вона намагалася викрутити свою руку з мого захоплення. Щоки яскраво-червоні від люті, зелені очі буквально метають блискавки, дихає уривчасто, а пасма світлого волосся вибилися з неохайного пучка на маківці. Справжнє, чистокровне джерело проблем. І судячи з усього, вона ще й якась місцева блогерка, яка вирішила зробити хайп на заселенні.

Я спокійно натиснув кнопку блокування на її телефоні, гасячи екран, і нарешті відпустив її руку. Вона відразу відсахнулася на крок назад, притискаючи мобільник до грудей, ніби це був найбільший скарб у світі.

— Поменше емоцій, Левицька, — кинув я, проходячи повз неї до кухонної стійки. Моє власне прізвище на її папірці змусило мене задуматися. Вона сказала «Левицька В. М.». Цікаво.

Я дістав із задньої кишені своїх штанів точно такий самий складений учетверо аркуш А4 і розгорнув його, притиснувши долонею до мармурової поверхні стійки.

— Дивись уважно, якщо твій блогерський зір здатний фокусуватися на чомусь, крім лайків, — сказав я, тицьнувши пальцем у верхні рядки документа.

Вона ображено пирхнула, але цікавість перемогла. Лєра підійшла ближче, витягуючи шию. Ми обоє нахилилися над документами, і в цей момент її волосся мазнуло по моєму плечу. Пахло чимось солодким, якимось полуничним шампунем чи жуйкою. Дитячий садок, їй-богу.

Я вчився на третьому курсі юридичного і звик аналізувати документи за секунди. Але те, що я побачив зараз, змусило навіть мене нахмуритися. На моєму ордері, виданому вчора, чітко значилося: «Корпус Б, смарт-квартира 404. Вершинін М. В.». На її сьогоднішньому папірці: «Корпус Б, смарт-квартира 404. Левицька В. М.».

Нова, суперсучасна експериментальна програма автоматичного розподілу місць «Smart-Dorm», якою мій батько-ректор хвалився на кожній вченій раді, очевидно, мала серйозні баги. Вона зчитала наші ініціали — «В. М.» (Валерія Михайлівна) та «М. В.» (Максим Володимирович) — як дзеркальну помилку в системі або подвійне введення однієї й тієї ж особи. Програма вирішила, що ми — це одна людина, і просто згенерувала два однакові електронні коди від дверей.