1

Лєра

Металевий брелок із виштампованим логотипом університету приємно холодив долоню, хоча мої пальці тремтіли так, ніби я тримала не ключі, а детонатор. Три четвірки. Кімната 404. Головне, щоб це не стало символом хронічної помилки в моєму житті.

Я глибоко вдихнула, заплющила очі й на секунду повернулася в ранок цього дня. Мама, яка драматично притискає руки до грудей на порозі нашої квартири, і тато, який суворо хмуриться, ховаючи за цією маскою повне безсилля перед моєю впертістю. «Лєрочко, ну яка общага? Там же таргани, антисанітарія, ніхто не вчиться, усі тільки гуляють! Ти завалиш першу ж сесію!» — мамин голос досі стояв у вухах ультразвуком.

Але я вигризла цей шанс. Пів року безсонних ночей, золота медаль, ідеальні бали за творче портфоліо блоку «Медіа» — і ось я тут. У новому експериментальному корпусі, де замість стандартних занедбаних кімнат обіцяли повноцінні смарт-студії для обдарованих студентів.

Я повернула ключ у замку. Він піддався з м'яким, дорогим клацанням. Двері відчинилися, і я ледь не защакала від захвату.

Це був не просто гуртожиток. Це була моя особиста зона незалежності. Панорамне вікно майже на всю стіну відкривало шикарний вигляд на старий університетський парк. Світлі лаконічні стіни, новенький сірий диван, невелика кухонна стійка з індукційною плитою та блискучим чайником. І головне — жодного контролю. Ніяких «Лєро, чому так пізно?», «Лєро, ти поїла?».

— Ну все, мамусю, твої страшилки офіційно скасовуються, — прошепотіла я собі під ніс, закочуючи всередину свою гігантську валізочку кольору стиглої малини.

Ейфорія накрила такою хвилею, що я просто не могла тримати це в собі. Блогер я чи ні? Моя крихітна, але супер-активна аудиторія в ТікТоку чекала на це переселення, як на прем'єру голлівудського блокбастера.

Я блискавично витягла з наплічника кільцеву лампу на штативі, приладнала телефон, виставила правильне світло й відійшла на два кроки. Глибокий вдих, фірмова посмішка на всі тридцять два, кнопка «запис».

— Усім привіт, мої хороші! І... та-да-ам! Офіційно оголошую: пташка злиняла з батьківського гнізда! Дивіться, який тут нереальний люкс. Жодних тарганів і радянських шпалер. Повна свобода!

Я підхопила телефон разом зі штативом, почала кружляти по кімнаті, показуючи вид із вікна, глянцеві поверхні кухні й велике дзеркало шафи-купе, перед яким я навіть встигла з кривляннями поправити свій зелений оверсайз-худі. Я почувалася повноцінною королевою цього простору.

Я поставила камеру назад на стійку, щоб зняти «естетичний» кадр того, як відкриваю валізу. Нахилилася, взялася за блискавку...

І в цей момент за моєю спиною чітко, голосно і з характерним металевим звуком повернулася ручка дверей ванної.

Я застигла в позі букви «Г». Пальці закам'яніли на замку валізи. Усередині все похололо. «Стоп. Я ж закрилася на засув зсередини. Звідки звуки? Невже ремонтники? Чи хтось проліз через балкон?!»

Матові двері ванної повільно прочинилися, і звідти кучерявими хмарами шугнула гаряча пара, миттєво принісши в кімнату сильний, дорогий аромат чоловічого парфуму — щось із нотами кедра, бергамоту і чистого адреналіну.

А слідом за парою в мою — мою! — кімнату абсолютно спокійно вийшов якийсь хлопець.

Я повільно, зі скрипом у шиї, випрямилася. Моя щелепа, здається, пробила підлогу.

Він був високим. Навіть занадто. І на ньому не було практично нічого. Мокре темне волосся було недбало прикрите білим рушником, який він тримав обома руками, витираючи потилицю. Накачані плечі, широкі груди, чіткі кубики преса, по яких ще стікали дрібні прозорі краплі води... А нижче... Нижче був другий рушник, темно-синій, який тримався на його стегнах виключно за рахунок законів фізики, які я явно прогуляла в школі. Був зав'язаний так низько, що я судорожно зажмурилася на секунду, а потім знову відкрила очі, не в силах відвернутися.

Хлопець зробив крок уперед, опустив руки з рушником від голови й нарешті завмер, натрапивши поглядом на мене.

Макс

Душ після двох годин у тренажерному залі та важкої розмови з батьком — це єдине, що тримало мене в купі. Батько знову вмикав режим «я ректор, ти повинен бути ідеальним». Стажування, оцінки, публікації... Мене нудило від цього тиску. Саме тому я вибив собі окрему смарт-кімнату в новому корпусі, подалі від родинного гнізда, де кожен мій крок оцінювали за п'ятибальною шкалою.

Я вимкнув воду, витерся, нашвидкуруч закрутив один рушник на стегнах, а другим почав сушити волосся, виходячи з ванної. Нарешті тиша. Нарешті я один, і ніхто не буде парити мені мізки найближчі кілька годин.

Але варто було мені переступити поріг вітальні, як мій внутрішній спокій розлетівся на друзки.

У моїй кімнаті стояв якийсь незрозумілий писк. Якась дівчина в гігантському зеленій кофті, схожій на мішок, крутилася перед моїм дзеркалом, стрибала, махала руками й щось напівкриком надиктовувала в телефон, закріплений на тринозі. «...пташка злиняла... повна свобода!» — донеслося до мене.

Я зупинився як укопаний. Рушник на моїй голові з'їхав набік, пасма впали на лоб, а вода з них крапнула на ламінат.

Вона мене не бачила. Вона нахилилася до своєї велетенської рожевої валізи, яка стояла прямо посеред мого проходу, демонструючи мені вельми цікавий ракурс.