Розділ 18

Даміан прокинувся від ранкового світла, яке лилося у кімнату крізь високі вікна. На стелі тремтіли відблиски променів, а в повітрі відчувалася свіжа прохолода моря. Поряд, загорнувшись у простирадло, спала Тереза. Її волосся розсипалося по подушці, і він на мить дозволив собі дивитися, відчуваючи, як щось у грудях стає м’яким, майже крихким.

Він обережно піднявся, натягнув сорочку й світлі брюки. Діставши із сумки запасний телефон, вийшов на балкон і зателефонував Логану. Чоловік без привітань відразу ж перейшов до справи:

— Джеймс Морган надав координати поліції в порту. Один із наших… — запала коротка пауза, і Даміан почув важке видихання Логана. — Його знайшли мертвим у лісі. І ще одне. Віктор психує, що ти ігноруєш його дзвінки.

Даміан кинув погляд на інший апарат, чорний екран холодно відсвічував, наче чужа провина. Скільки там неприйнятих викликів він навіть не хотів рахувати.

— Слухай, — голос Логана знизився. — Ставки великі, і зараз не час для імпровізацій. Ти контролюєш ситуацію?

Усередині нього щось сіпнулося. Контролюєш? Слово різонуло, бо саме контроль вислизав із рук: як пісок крізь пальці, як дим, який не втримати. Але він не міг допустити, щоб Логан почув цю тріщину. Він на мить озирнувся. Тереза спала, і її рівне дихання нагадувало, що світ може бути простим і безпечним. Саме це відчуття, ілюзію тиші він ухопив, як рятівну маску.

— Все під контролем, — відповів він спокійно, майже впевнено. І навіть сам собі повірив на кілька секунд.

— Віктор обіграв всіх нас. І тепер варто бути більш пильними. А ця ваша ворожнеча з Морганом…

— Я зрозумів тебе, Логане.

Даміан поклав телефон на тумбочку й завмер. «Все під контролем» — фраза, яка мала звучати твердою, а натомість вібрувала в ньому, наче порожній дзвін. Самонавіювання, не більше.

І тоді спогади потягли його назад.

Запах сирої цегли, задушлива тіснота підвалу, крики глядачів, які вимагали феєрії і крові. Там усе було просто: або ти падаєш, або тримаєшся. Чесна угода, якою би брудною вона не була. Удар у щелепу, захисний рух, перемога чи поразка — все вимірювалось миттю. Тоді він відчував себе справжнім: без масок, без дипломатії, лише оголене виживання.

У камері теж не було напівтонів. Ненависть, страх, дружба — вони були прямі, як удари ножем. Або ти довіряв людині, або чекав удару в спину. І це було зрозуміло. Він навчився приймати правила гри, бо вони були відверті, навіть у своїй жорстокості.

Тепер зовсім інше. Логан зі своїм холодним голосом, що надто багато знає і ніколи не каже прямо. Джеймс із посмішкою мисливця. Віктор, який може зірватися будь-якої миті. Ще й цей клятий Грегорі Сандрерс… Світ, де половина сказаного — це димова завіса, а кожен «союзник» може виявитися катом. У цьому світі не було чесності. Лише постійні напівправди, мов пастки, розставлені довкола.

Даміан знову поглянув на Терезу. Її сонне обличчя нагадало йому, що вона ще не знає, наскільки тонкий лід під ними. Він сам більше довіряв кривавим підвалам і холодним камерам, ніж цій грі, де навіть союзники приховують свої справжні ролі.

«Все під контролем».

Але тепер він чув, що вперше за довгі роки не вірить у власні слова.

Чи не зробив він помилку, коли піддався емоціям і спокусі й впустив її у своє нове та небезпечне життя?

Однак… дороги назад вже немає.

У двері подзвонили, і Даміан швидко пішов відчиняти. На порозі стояв хлопець із ресторану: кілька пакунків, пляшка вина й кошик зі свіжими фруктами.

— Замовлення для містера Корнера, — коротко мовив він і простягнув пакети.

Даміан подякував, зачинив двері й повернувся на терасу. Розклав їжу на низькому столі: хрусткий хліб, морепродукти з лимоном, невеличкі коробки з гарячими стравами. Усе пахло сіллю, вином і травами.

Зайшовши на кухню, він увімкнув кавоварку й почекав, поки кухня наповниться густим ароматом міцної кави. Розлив чорну рідину у дві білі чашки. На мить зупинився, спершись долонями об стіл, вдивлявся у світло, яке пробивалося крізь жалюзі. Усе виглядало надто мирно.

Тиша була така, що він майже забув, скільки крику й хаосу залишилося позаду.

Сонце ще не було яскравим — лиш теплі відтінки світанку ковзали по стінах кімнати. Простирадла біля неї були трохи пом’яті, ще теплі, але порожні. Даміана не було. Його відсутність не викликала тривоги, радше зацікавлення.

Тереза потягнулась, відчула, як тіло м’яко нагадує про ніч, і повільно підвелась. Волосся спадало на плечі в природному безладді. Вона вмилася прохолодною водою, одягла білий сарафан, який торкався шкіри так само ніжно, як дотики, що ще пам’ятались у тілі.

Вийшла на терасу босоніж, і вітер одразу підхопив пасмо волосся й закрутив його біля щоки. Сарафан ледь розвівався навколо ніг, а вона вдихнула глибоко — сіль, кипариси, хліб, трохи кави. Звідкись знизу лунав звук посуду.

Даміан уже був там.

Він стояв біля столу під виноградною аркою у білій сорочці, з розстебнутим коміром, засмаглий, із легким безладом у волоссі. На столі були кошик із хлібом, м’який сир, нарізані фрукти, дві чашки кави.