Розділ 17

Тереза сиділа біля вікна, загорнувшись у м’який плед. Пальці мимоволі ковзали по шву на подушці, а погляд повільно танув, розчиняючись у темряві за ілюмінатором. Її втома не була виснаженням, радше природною реакцією на напруження останніх днів, розряджену лише цією м’якою безпекою, в якій вона тепер перебувала. Ледь чутно гудів двигун, і цей рівний звук діяв майже як колискова. Коли її голова ледь схилилася, Даміан нахилився й обережно підтягнув плед до її плечей.

Тереза заснула швидко. Її подих вирівнявся, а плечі розслабилися. Даміан помітив, як злегка сіпнулася повіка, як ледь здригнувся кінчик носа, ніби щось промайнуло в сновидінні.

У ньому все завмерло. Хотілося торкнутися її щоки — обережно, ніби це щось крихке, що довірили саме тобі. Була в ньому дивна ніжність — не показна, не гучна. Така, що приходить не із закоханості, а з відповідальності. З усвідомлення, як багато вона витримала і як мало про це сказала.

Він повільно нахилився, щоб не розбудити її, і м’яко торкнувся губами її верхівки.

— Спи спокійна, мила, — прошепотів, хоч знав, що вона не чує.

І лишився так сидіти поруч, мов нічна варта, що береже її спокій, поки літак розтинає ніч.

Вони приземлилися під вечір.

Світ за ілюмінатором був оповитий м’яким золотавим світлом — не день, але ще й не ніч. Літак уже повільно котився до зупинки, коли Даміан нахилився до неї. Він не став одразу торкатися її, а спершу просто вдивлявся в її обличчя, яке й досі зберігало ту саму тишу. Потім ніжно, майже боязко поцілував її у скроню.

— Терезо…

Вона поворушилася. Спочатку просто скривила губи, тоді розплющила очі — повільно, ніби світ ще був надто яскравим для повернення.

— Уже? — її голос був хрипкий від сну й ще не зовсім свідомий.

Даміан допоміг їй розгорнути плед, з якого вона неохоче визволилася, мов дитина, яку занадто рано підняли з ліжка.

Трап уже торкнувся землі. У повітрі змішалися густий подих спеки, терпкий запах пального й солонувата волога, яка тягнулася з боку моря.

Тереза вийшла слідом за Даміаном із літака. Її хода була м’якою і неквапною. Дівчина не одразу згадала, де вони й навіщо. Але в цьому проміжному стані, між сном і реальністю, було щось по-особливому затишне.

Чорна автівка чекала їх біля злітної смуги.

— І чому в мене таке відчуття, що ти мене викрав, — прошепотіла, вмощуючись у кріслі.

— Бо саме так і було.

— Я не протестувала?

— Ти усміхнулась уві сні. Це теж аргумент.

— Гм… тоді, може, і справді не варто опиратись.

— Уже пізно, — хмикнув. — Я тебе вже вивіз за кордон.

Тереза засміялася й поцілувала Даміана в щоку й, щоб не відволікати його від дороги, відвернулася до вікна.

Острів здавався майже казковим: дикі пальми чергувалися з білосніжними віллами, над горизонтом блимали вогні маленького порту, а рожеве небо, розм’якле після заходу сонця, розливалося над усім цим. Дорога петляла крізь м’які схили й порослі чагарниками обриви, з яких відкривалися уривки моря — глибокого, темного, майже оксамитового.

Машина повільно котилася вузькою дорогою між зеленими пагорбами. Тут і там блищали дахи будинків, а здалеку виднілася блакить моря. Повітря було насичене запахами квітів і солі.

— Ти часто сюди приїжджаєш? — схиливши голову на сидіння, обернулася до чоловіка.

— Коли не витримую більше нікого.

— І зараз не витримуєш?

— Усіх, крім тебе.

— Знаєш, як іноді страшно бути потрібною?

— А ти уявляєш, як страшно втратити ту, хто змусила тебе вперше хотіти бути кращим?

Тереза не відповіла. Легко поклавши долоню на його руку, стиснула її, і за кілька секунд забрала руку.

М’яке сонце повільно гасло за обрієм, фарбуючи небо в персикові й золотаві відтінки. Тереза глибоко вдихнула, ніби хотіла затримати цей запах у собі: суха трава, сіль, розмарин, кипариси й десь далеко димок від каміна.

— Це не зовсім готель, — промовив Даміан, коли вони вийшли з машини. — Скоріше тимчасовий дім.

Маєток стояв на узбережжі, трохи осторонь від туристичних маршрутів. Двоповерховий будинок із кремовим фасадом, балконом і вузькими ставнями. Навколо оливкові дерева, світлі кам’яні доріжки й трохи неохайний, але сповнений життя сад. Уся територія була просякнута тишею. За парканом уже шумів океан.

Тереза озирнулася. Перед нею відкрився краєвид, що стирав усі думки: безкрая водна гладь тягнулася до самого горизонту, хвилі котилися до берега з лінивою, впертою ритмічністю, а легкий вітер закрутив пасмо волосся біля її щоки.

— Це… — вона не встигла договорити, бо слів не вистачало.

Даміан підійшов ближче й став поруч, не порушуючи її особистого простору.

— Втеча від усіх, — тихо промовив він.

Вона усміхнулася й кивнула у відповідь.

У цій тиші, поміж морських хвиль і саду, між виноградом і камінням, ніби починався новий розділ — тихий, невимовний, але глибокий. У повітрі відчувалося, як поволі змінюється щось всередині них обох: страх поступається надії, сум — спокою, а відчуження — довірі.