Розділ 16

Кохання — це не завжди світло. Іноді воно стає вибухом, здатним спалити все навколо. Не через злість, а через силу. Через те, що людина готова знищити світ, аби врятувати того, кого любить.

За кожною ніччю приходить ранок. Навіть якщо біль ховається між годин.
Час, здається, не рухався, а просто змінював декорації: шум офісу, переговори, нові плани й дедлайни.

І от настав вже вечір. Осіннє небо, затерте хмарами й важке, нависало над містом, як кришка. Тереза натиснула кнопку ліфта й, ковзнувши пальцем по екрану телефону, швидко перечитала повідомлення:

«Я вже тут. Не поспішай».

Вона широко всміхнулася й, поклавши телефон до сумки, машинально поправила волосся й вийшла з будівлі. Повітря пахло пилом, бензином і свіжою кавою з кав’ярні неподалік.

Автівка Даміана стояла трохи далі, не під самим входом, а збоку, і Тереза швидкими кроками направилася до нього. Водійські дверцята відчинилися, і чоловік вийшов. Тереза наблизилася й, усміхнувшись, поклала долоню йому на шию. Вони поцілувалися. Спокійно, як ті, хто перестав боятися.

Усе навколо на мить затихло.

А потім їхню увагу привернула постать біля виходу. Кароліна стояла в проході в пальті, з папкою в руках. Побачила їх одразу й не встигла відвести погляд. Її фігура застигла в нерішучості: одна нога трохи попереду, брови здивовано підняті.

Погляд Терези перетнувся з її поглядом. Даміан стиснув руку Терези й повів за собою до автівки. Кароліна швидко дістала із сумки телефон і вдавано заговорила по ньому та неквапно рушила далі.

— Вона побачила, — тихо промовила Тереза, вже коли дверцята машини клацнули за нею.

— І що? — спокійно запитав Даміан. — Ти хочеш сховатися?

Тереза на мить замовкла. Поглянула на Даміана, потім перевела погляд на його долоню, яка лежала на важелі коробки передач, і лише після короткої паузи відповіла:

— Уже ні.

Він усміхнувся. І не кажучи більше нічого, натиснув на газ. Місто за вікнами починало світитися вечірніми вогнями.

Кароліна ще кілька секунд стояла нерухомо. Провела автівку поглядом, аж поки задні ліхтарі не зникли за рогом. Шок поволі стирався й залишалася цікавість.

«Тепер усе значно цікавіше, ніж я думала», — подумала вона, повільно рушаючи до свого авто.

Даміан і Тереза їхали мовчки. Не тому, що не мали слів, а тому, що Тереза, навіть після виснажливого дня, відповідала на планшеті на терміновий лист від Джонні, свого заступника. Той просив терміново затвердити зміни у фінансовому звіті, які потрібні були до ранкової наради.

Даміан кинув на неї короткий погляд, але нічого не сказав.

— Я не намагаюсь утекти від розмови, — мовила вона, не відводячи очей від екрана.

— Сподіваюся, — стиснув кермо.

Вона ледь усміхнулась. Закрила планшет, сховала його в сумку й поклала долоню йому на коліно.

— Але щось у мені все-таки змінюється.

Машина плавно звернула на вузьку вуличку, загублену між старими фасадами. Вони приїхали в невеликий ресторан на терасі, заглибленій у двір старого будинку. Навколо тьмяне світло гірлянд, шелест листя над головою, тихий передзвін келихів з інших столиків. Усе дихало спокоєм, ніби місто лишило їх наодинці.

Тереза обережно прокручувала ніжку бокала між пальцями. Після вечері їй стало легше. Даміан не тиснув, не заповнював кожну паузу словами, лише дивився. Іноді  довше, ніж слід.

— У мене є ідея, — промовив він, коли офіціант забрав тарілки. — Цими вихідними давай полетимо на Корфу.

Вона застигла. Очі мимоволі розширились, пальці стиснули келих.

— На Корфу?

— Так. Море, виноградники, кілька днів тиші. Кам’яні вулиці, червоне вино, і… ти.

Даміан підморгнув, і Тереза повільно відставила келих.

— Удвох? — уточнила вона, трохи різкіше, ніж хотіла. — Тобто ти хочеш, щоб я взагалі розум втратила?

— Ми разом його втратимо, — відповів він, нахилившись трохи ближче. — І повір, це буде дуже приємно.

Тереза мовчала, але в її погляді щось зрушилось. Захисна іронія зникла. Тонке тепло піднялося десь ізнизу — то було бажання, змішане з тривогою. Вона знала, що ця пропозиція не просто розвага. Це крок у щось, що може вибити ґрунт із-під ніг.

Але чи не про це вона мріяла?

Вона відвела погляд, подивилася на світло гірлянд над собою, вдихнула вечірнє повітря з присмаком розмарину й морської солі з його слів.

— Скажи ще раз, куди ти хочеш?

— На Корфу, — повторив він. — Виліт у п’ятницю, повернення в неділю. Я все влаштую. Якщо ти скажеш «так».

Її погляд ковзнув по келиху, світло гірлянд м’яко заломлювалось у вині, немов сповільнюючи час. Тереза відчула легке запаморочення, не від алкоголю, а від самого факту: поруч сидів чоловік, з яким усе було не просто, але з яким хотілося ризикнути.

Щось у ній уже сказало «так» ще до того, як вона це вимовила.