Розділ 15

Джеймс Морган посеред дня приїхав у казино. Він вийшов з автівки й швидкими кроками зайшов усередину. Сандерс вже чекав його.

— Містере Моргане, приїхали знову пограти?

Джеймс кинув конверт на стіл.

— Тут усе до останнього долара, — промовив він із холодною посмішкою, наче робив комусь послугу, а не розплачувався з хижаком.

Сандерс не поспішав торкатися конверта. Він мовчки подивився на Джеймса.

— Я знаю, як ти підло граєш. Утім пам’ятай, Грегорі: у цій грі не ти один із зубами.

Сандерс ледь зрушив бровою.

— Твої образи ніколи не були такими… витонченими.

Джеймс посміхнувся.

— Можливо, я старію. Або просто втомився приховувати, як сильно мене дратує твій голос.

— О, як заговорив! — засміявся Сандерс. — Я чув, що ти… плануєш балотуватися на посаду мера. Ми можемо стати суперниками. Це буде захопливою історією.

— Ми розрахувалися. А тепер тримайся подалі від мене. Інакше наступного разу платитимеш ти.

Джеймс пішов не озираючись. Двері ще не встигли зачахнути за ним, як Сандерс спохмурнів та із силою вдарив кулаком об стіл. Конверт із грошима зсунувся на підлогу.

— Старий мудак… — прошипів. — Ще й погрожує мені.

Тим часом, доки Джеймс вирішував свої справи, Тереза нарешті дозволила собі трохи спокою.

Розмова з Теоною залишила по собі емоційний шлейф, ніби хтось легенько розв’язав тугий вузол у грудях. Слова подруги, прості й чесні, наче вивітрили щось зайве зсередини: страх, потребу контролювати своє життя, відчайдушне прагнення нікого не підводити.

Вперше за довгий час Тереза просто була. Не планувала, не аналізувала, не розписувала дні по хвилинах. Вона пройшлася квартирою босоніж, зупинилася біля вікна й довго вдивлялась у місто, яке тремтіло в спеці, ніби йому теж потрібно було трохи тиші.

Зварила каву не на автоматі, а для себе. Звична гіркота на язиці здалася несподівано живою. Потім знову прилягла, сховавшись під тонкою ковдрою, і дозволила тілу розслабитися до кінчиків пальців. Світ не впаде, якщо вона просто зараз нічого не зробить. І це відкриття виявилося солодким.

У неділю ввечері, після приїзду кількох кур’єрів, вона намагалася розставити квіти у вітальні. Дуже багато квітів. Червоні троянди, білі троянди, півонії, білі анемони та інші різновиди букетів. Їх було стільки, що довелося замовити нові вази.

Картки до деяких із букетів були підписані по-різному:

«Я міг надіслати шоколад. Однак вирішив, що квіти мають менше шансів розтанути, як я при тобі».

«Те, що я відчуваю, почалося не вчора. Просто я нарешті не боюсь цього визнавати».

«Це не спроба підкупити тебе. Це лише ще одна спроба нагадати, що я ще тут».

«Так, я знову прислав квіти. Ні, не знаю, як бути нормальним».

— Гм… оце так проблиски романтики, — Тереза притиснула до грудей один із букетів і усміхнулася, відчувши, як щось тепле прокидається всередині. Повідомлення Даміану вирішила не писати. Нехай трішки помучиться. Це навіть було трішки справедливо.

Однак із новим робочим тижнем Тереза занурювалася в роботу з головою. Кожен ранок, кожна зустріч, кожне рішення ставали для неї порятунком тримати дистанцію, уникаючи батька й Кароліни, яка частіше з’являвся в офісі.

Тереза з командою активно працювала над своїм проєктом «Моррісон-Парк», вносячи певні зміни для покращення відповідно до ландшафту. Однак кожен телефонний дзвінок від батька викликав у неї внутрішнє напруження, а погляди Кароліни, яка здавалася одночасно холодною і настирливою, змушували її швидше ховатися у своїх паперах і планах.

Це була її оборона — зануритися в роботу, щоб не відчути, як світ навколо знову повільно тисне й обпікає. Проте доля підкинула їй новий виклик, а саме зустріч із минулим у вигляді Ділана Віткоффа. Навіть Кароліна при його появі не змогла приховати свого роздратування — фиркала й закочувала очі. А батько, наче спеціально, покликав Терезу на підписання угоди з Діланом, немов випробував її терпіння.

Ділан був високим і струнким, зі світлим волоссям, яке ледве хвилями спадало на лоб, і блакитними очима. Під час підписання угоди він періодично кидав на Терезу погляди та посміхався. А Тереза тим часом переглядалася з Кароліною, на обличчі якої була не прихована відраза від усього, що тут відбувалося.

Коли документи були підписані, Ділан спокійно потиснув руку Джеймсу, а папери передав своїм юристам.

Та як тільки вони вийшли з конференц-зали, Ділан несподівано наздогнав Терезу в порожньому коридорі. Він різко обійшов її, злегка нахилившись вперед, і не дав пройти їй.

— Терезо… Я не хотів, щоб так сталося. Я розумію, що зраду важко пробачити. І я не прошу тебе забути, але, будь ласка, дай мені шанс пояснити.

Тереза холодно відвела погляд, її руки стиснулися в кулаки.

— Шанс? — її голос звучав зневажливо. — Після того, як ти зрадив мене, і після того, що сталося з Алісією? Ти справді вважаєш, що маєш право щось пояснювати?