Розділ 14

Проміння ранкового сонця ковзало по ліжку, торкаючись оголених плечей Терези. Вона повільно розплющила очі. Даміан лежав на боці, спостерігаючи за нею, ніби боявся порушити крихку надію.

— Привіт.

— Привіт, — Даміан підсунувся ближче і м’яко торкнувся губами її чола. — Ти спала наче після бурі.

— Бо буря й була не лише на дворі, — зітхнула, торкаючись пальцями його грудей. — Але і в душі також.

Він узяв її долоню й ніжно поцілував.       

— І що тепер буде… між нами? — зніяковіло запитала, ховаючи обличчя на його грудях.

Даміан провів долонею по оголеній спині Терези й поцілував у плече.

— Твоє зніяковіння красномовніше за будь які слова. Тому я не буду тиснути на тебе.

Тереза зітхнула й поцілувала його в підборіддя.

— Гаразд. Я не жалію про те, що відбулося…

Тіло відгукувалося на його дотики, унизу живота приємно нило, серце трепетало, мов пташка, яка щойно вилетіла з клітки. І ці відчуття були одночасно захопливими й… тривожними.

— Ходімо снідати, — прошепотіла й, закутавшись у простирадло, підвелася.

Даміан, оглянувши її, примружився й повільно підвівся з ліжка. Простирадло ковзнуло по її плечу, оголюючи шкіру, яку він щойно торкався губами. Тереза зловила його погляд і відчула тривожну ніжність, яка змішувалася з бажанням і тривогою. Вона опустила погляд, прикриваючи груди краєм простирадла.

— Дивишся так, ніби знову хочеш мене, — прошепотіла.

Даміан усміхнувся й кивнув.

Тереза зміряла його поглядом, спершу швидко, ніби крадькома, але очі зрадили: вона дивилася на нього трохи довше, ніж слід було. У тілі прокотилася легка хвиля, знайоме тепло, яке стискалося десь внизу живота, збудження. Його рухи були невимушеною демонстрацією сили: розслаблена спина, широкі плечі, м’язи, що злегка тремтіли від напруги сну. Сонячне світло ковзало по лінії його живота, по ключицях, по руках, і Тереза відчула, як її дихання мимоволі затрималося.

Її тіло вже знало його, однак розум усе ще лишався обережним.

Даміан наблизився. Його пальці повільно, наче затаєною жадобою пізнати її знову, легко торкнулися її щоки, провели вздовж шиї. Поцілунок був м’яким, але глибоким, уважним. У ньому не було поспіху, лише бажання зупинити час, затримати цю мить, прожити її до останнього подиху. Тереза відповіла, торкаючись його обличчя, мовби вивчала кожну рису заново. В її дотику не було сумніву, лише тиха впевненість — вона тут, із ним, тепер. Їхні губи зустрічалися знову й знову, розкривали все, що не вміщували слова.

Він проводив пальцями вздовж її руки, наче хотів запам’ятати кожен вигин, кожну дрібну реакцію її тіла. Вона вигиналася до нього, не з покорою, а з довірою. Даміан притиснув її до стіни й підхопив за талію. Рухи ставали глибшими, точнішими, насиченими теплою напругою, яка сплітала їх у щось більше, ніж просто близькість.

У світлі, яке ледь пробивалося крізь напівтемряву кімнати, вони здавалися майже тінями — дві постаті, що зустрілися посеред ночі, щоб не втратити себе.

Мовчання, яке настало після, не здавалося порожнім, а навпаки, воно було наповнене теплом, пам’яттю і чимось, що важко було назвати, але легко відчути. І обіцянкою, нехай ще не сказаною, але вже вкоріненою в шкіру, у рухи, у дотик, який усе ще тривав.

Пізніше, стоячи під душем, вони не торкались одне одного. Вода спадала по тілу, і кожен мовчки змивав втому ранку. Та навіть без дотиків відчувалася близькість, яка не потребувала дотиків чи слів…

Після душу Тереза вдягла широку футболку й короткі шорти. Даміан натягнув штани, але залишився без сорочки. Коли він стояв до неї спиною, обираючи щось на кухонній поличці, Тереза на мить затримала погляд: його спина була засмаглою, злегка вологою, кожен м’яз відгукувався спокоєм — ніби ніч не вичерпала його, а наповнила ще більше. І в цьому мовчанні було щось дивно затишне.

Даміан на кухні неквапливо готував сніданок: витягував хліб, ставив чашки, натискав кнопку на кавомашині, діставав масло з холодильника — ніби прожив тут усе життя. Тереза стояла обабіч, загорнута в рушник, спостерігала, як він легко орієнтується серед її речей, і ледь усміхалась.

— Ти впевнений, що не мешкав тут таємно останні кілька років?

— Просто маю талант до адаптації, — відповів Даміан, навіть не обертаючись.

Тереза сіла на високий стілець. Даміан поставив перед нею чашку кави, сів навпроти, ховаючи усмішку в кутиках губ. Дівчина відкусила шматок тосту, повільно пережовуючи, час від часу кидаючи на Даміана швидкі погляди. Він лише ковтнув каву, ніби вивчаючи лінії її обличчя, як щось звичне, але нове.

Даміан допив каву повільно, мовби давав Терезі час переварити все, що відбулося. Потім підійшов ближче, провів пальцями по її щоці, наче вибачаючись за всі ті одинадцять років мовчання. Нахилився й ніжно поцілував у скроню.

Вона не відсторонилась, але й не відповіла. Просто завмерла.

Уже на порозі він зупинився, взяв свою сорочку й не поспішаючи натягнув її на себе. Секунда тиші, погляд через плече, і він узявся за дверну ручку.

— Даміане, — раптом озвалась Тереза.