Розділ 13

Тереза раптом різко відсахнулася від Даміана й, підвівшись із дивану, повільно пішла в кімнату переодягнутися. За кілька хвилин повернувшись одягнута в червоний довгий атласний халат, склала руки на грудях. Чоловік схилив голову на спинку дивану, і його погляд втупився в стелю.

— Гм… ти ще й досі тут.

— Терезо, вже мене проганяєш? Як швидко ти здаєшся, — глузливо відповів Даміан, не відводячи погляду від стелі.

Вона нахилилася, схопила троянду з підлоги й жбурнула її просто в нього. Стебло боляче вдарило об його груди й мляво впало на підлогу.

— Влучно, — прокоментував Даміан із кривою усмішкою, нарешті повертаючи до неї голову. — І не заспокоїлася.

— Помиляєшся. Я лише хотіла побачила дещо…

— І що ж це?

— Те, як ти реагуєш, коли тебе б’ють трояндами, — усміхнулася й, повільно наблизившись до нього, додала: — Ти не грюкнув дверима. Не втік. Тож або ти дуже терплячий, або…

— Або мені не байдуже, що з тобою відбувається.

Запала тиша. Її очі звузились, як у кішки, яка вловила рух у темряві.

— От як.

— Просто констатація факту, — знизав плечима.

— То, може, припинимо гратися? — прошепотіла вона вже м’якше й підійшла ще ближче.

Даміан підвівся з дивану, і Тереза задерла підборіддя, дивлячись йому прямо у вічі.

— А ти справді хотіла це почути? Чи просто шукала привід, щоб переконатися, що я не буду тікати, коли тобі болить?

Не кажучи ні слова, вона пройшла повз, забрала з балкону вино й бокал, налила собі й залпом випила.

— Плануєш напитися?

— Як бачиш, я вже це роблю, — хмикнула, не дивлячись на нього. — Нап’юся, приведу себе в порядок, — її голос був зухвалим, майже байдужим. — Як думаєш, шкіряні шортики чи краще коротку сукню? А потім викличу таксі й поїду… у нічний клуб. Відпочити.

— Ніяких нічних клубів, — відрізав різко. У його голосі проблиснув контроль, що тріщав по швах. — Ти що оце надумала посеред ночі самій їхати кудись?

— Самій? — вона розсміялася й зробила ковток вина. — А хто сказав, що я буду сама? Чоловіків — скільки завгодно. Один, два… Скільки вистачить, щоб не думати про тебе. Щоб розважитись.

Даміан стиснув вуста й провів долонею по обличчю, мов намагаючись стерти із себе цю картину. На мить у його погляді майнуло щось темне — не ревнощі навіть, а інстинкт, щось тваринне.

— Досить нести нісенітницю, — пробурмотів крізь зуби. — Не провокуй мене.

Тереза втомлено зітхнула.

— До речі, хочу повідомити, що твій план, а я впевнена, він у тебе був, повернути ту землю — не спрацює, — швидко перевела тему розмови.

Даміан мовчки підійшов до неї і забрав бокал із рук — різко, не надто ніжно.

— Гей, віддай! — буркнула вона й насупилася.

Він поставив бокал на стіл й присів навпроти неї.

— Після загибелі батьків… все змінилося, — тихо промовив. — Це було як втеча в пустелю. Ні цілі, ні сенсу. — Його плечі опустилися. Даміан перевів подих й додав: — А потім… були вуличні бої. Підпільні. Гроші. Біль.

Він злегка хитнувся вперед, сперся ліктями на коліна. Погляд вчепився в підлогу, ніби там лишалося щось, що міг контролювати.

— Три роки, Терезо. Три клятих роки єдине, що мене тримало, — це лють. А потім ще два роки за ґратами.

Тереза кілька хвилин мовчала. Наче слова, які щойно почула, не вміщалися в її свідомості. Не вкладалися в образ того Даміана, якого вона знала — чи думала, що знала.

Пальці завмерли на оббивці крісла, ніби боячись відпустити.

— Я… — проковтнула клубок у горлі. — Я ображалася на тебе, що ти покинув мене. Вважала тебе своїм другом. Справжнім.

Її голос тремтів, і вона, перевівши подих, додала:

— А в тебе було своє пекло… яке ти проходив сам. І я… я навіть не знала.

Тереза глибоко вдихнула й мовчки присіла на підлогу навпроти Даміана. Її долоні лягли на його щоки. Пальці ковзнули по вилицях, по щетині на підборідді, торкнулися чола. Вона почала цілувати його — повільно, несміливо, ніби це була молитва. Її губи були теплі, поцілунок несміливий. Його обличчя залишалося спокійним, але очі, очі стали ніби бурхливий синій океан.

— Тепер розумію, чому ти став… іншим. Але водночас — все одно той самий. Мені боляче. Бо я тебе пам’ятаю іншим. Але, здається, зараз бачу вперше.

Він хотів обійняти її, але вона відсахнулася й підвелася. Тиша розтягнулася між ними, мов незримий оголений дріт.

— Іди, Даміане, — прошепотіла й опустила голову. — Я не можу зараз думати, коли ти поруч. Здається, ми обоє стали заручниками минулого.

Він важко зітхнув. Однак не сперечався.

— Як скажеш, — кивнув.

Даміан розвернувся й пішов. Повільно, крок за кроком, зникаючи в коридорі, мов щось, що вона не встигла втримати.

А Тереза залишилася стояти посеред вітальні, без сліз, без слів, лише з відчуттям, що щось знову вислизає з її рук.