Розділ 12

Почувши позаду кроки, Тереза не оглянулася. Даміан мовчки зупинився поруч і, не кажучи ні слова, накинув їй на плечі свій жакет. Дівчина злегка здригнулася від несподіванки, але, обернувшись, усміхнулася.

— Хвилюєшся, що я замерзну?

Погляд Даміана повільно ковзнув від очей до губ Терези, шукаючи в її реакції приховану правду.

— Я протягом вечора хвилювався за тебе.

Тереза повільно відвела погляд, дивлячись на мерехтливі вогні міста внизу. Її груди трохи піднялися від глибокого вдиху, а пальці тихо стиснулися в кулаки на тонкій тканині сукні.

— Ну, я доросла дівчинка, можу за себе постояти.

— Без сумніву, — кинув він, нахиляючись трохи ближче, — маленька розбійниця в сукні від кутюр. Але навіть розбійниці іноді потребують того, хто триматиме штурвал, коли шторм розбурхує море.

— Гм… А ти впевнений, що вмієш керувати бурею?

Її голос став тихим і ніжним. Вона поглянула на Даміана й не стримала усмішку.

— Я навчився слухати, коли вона починається, — прошепотів, і його дихання злегка торкнуло її вухо, — і не залишати корабель, навіть якщо обшивка починає тріщати.

Тереза на мить замовкла, відчуваючи, як холодне повітря змішується з теплом його слів. Потім ледь схилила голову набік.

— Обережно, капітане. Я затягую у свої тенета.

Він усміхнувся, і його рука ледь торкнулася її плеча, ковзнувши вниз, ніби оберігаючи.

— І не відпускаєш?

— Це вже залежить не лише від мене.

Даміан не відповів. Лише обережно торкнувся її плеча, поправляючи жакет, який трохи зісковзнув. Його пальці ковзнули по тканині, ледь зачепивши її шкіру. Тереза не відсторонилася. Вона відчула, як втома й тривога на мить відступають, поступаючись спокою.

Вітер ворухнув пасма її волосся, і Даміан обережно заправив одне за вухо. Кілька секунд вони мовчали, просто стоячи поруч. Із залу доносився глухий гул голосів, але тут, на терасі, час ніби зупинився.

— Я… буду чекати, — прошепотіла. — Як би там не було. Навіть якщо все розсиплеться — я чекатиму тебе.

У голосі була не впевненість. Була віра — тиха, вразлива, але вперта.

Даміан нахилив голову трохи ближче. Його чоло торкнулося її скроні. Він не поспішав із відповіддю.

— Ти знаєш адресу. Пентхаус. Поверх двадцять п’ятий, — додала Тереза.

Ці слова були як розчахнуті двері: чи увійде він, чи залишиться зовні — залежало тільки від нього. Тереза знала: чекати — страшно. Але іноді саме це і є проявом довіри.

Вони обоє вийшли з тіні на терасі, і саме в цей момент на виході з ресторану зіштовхнулися Віктор і Грегорі, де вже стояли Джеймс і Кароліна.

Обличчя в усіх стало напруженими. Погляди були пильними й холодними. Так дивляться ніби ті хижаки, які зустрілись на межі територій.

І от тоді Даміан, не сказавши ні слова, обійняв Терезу за талію і м’яко притягнув до себе. Тереза ледь здригнулася, але не відсторонилась. Її тіло підкорилось цьому жесту раніше, ніж встигла щось подумати.

Джеймс зупинився, побачивши доньку в обіймах Даміана. Його щелепа напружилась. Погляд ковзнув між обличчями, потім — на їхню близькість. Вуста стиснулись. Тонка лінія гніву тінню пробігла в куточках губ. Віктор, схрестивши руки, посміхнувся кутиком вуст. Його очі блиснули задоволенням. Шахіст, який побачив, як противник сам поставив себе під мат.

Грегорі Сандерс зітхнув і закотив очі. Усмішка, яка щойно блукала його обличчям, згасла. Кароліна, навпаки, виглядала спокійною і посміхалася.

Усе це виглядало немов сцена з вистави, в якій кожен знає свою роль, але не всі пам’ятають, хто написав сценарій.

Кароліна вдихнула й з удаваним подивом прокоментувала:

— Цікавий вечір. Я вчасно повернулася…

Джеймс не стримав короткого фиркання й кинув погляд на дружину. Вона лише знизала плечима.

Це вже була шахівниця. Білі, чорні, королева, пішак — і той, хто досі вважає, що керує грою. Але хтось уже зробив перший хід.

Даміан, не відпускаючи Терезу, нахилився й поцілував її у верхівку. Дівчина підняла голову, підморгнула йому й вивільнилась із його обіймів, скинула жакет і віддала його. Обвівши усіх поглядом — спершу Віктора, потім Сандерса, промовила:

— Гарного вечора, панове!

— Тобі також, королево, — посміхнувся Грегорі, а коли з-за дверей ресторану вийшла молода панянка, він мовчки схопив її за талію і повів за собою, не озираючись.

Віктор кивнув, але не сказав нічого.

Тереза підійшла до батька.

— Що таке, тату? — прошепотіла. — Ти чимось засмучений?

Джеймс нахмурився, але не відповів. Кароліна, відчувши, що він мовчить занадто довго, просто взяла його за руку.

— Ходімо, коханий.

— Терезо, ми підвеземо тебе.

— Гаразд, — знизала плечима. — Як скажеш.

Віктор і Даміан залишилися на терасі. Місто внизу мерехтіло вогнями, а над дахами тихо згущувалась ніч.