Розділ 11

Ресторан «Золота Брама» був у центрі міста. Саме тут збиралася вся елітна тусовка Вестмора, і саме тут часом вирішувалися справи, які мали значення не лише для бізнесу: від блиску кришталевих люстр до тихих переговорів у приватних кабінетах, у цій локації багатство завжди йшло поруч із ризиком.

Цього вечора, як і завжди, у залі сиділи знайомі обличчя: мер зі своїм заступником, прокурор, кілька високопоставлених чиновників, і, звісно, бізнесмени, які давно забули різницю між тендерами й замовленнями. Хтось реготав у глибинах зали, хтось нахилявся над устрицями, вдаючи важливу розмову. Здавалося, у цьому ресторані етика залишались у гардеробі разом із пальтами.

Тереза сиділа навпроти батька, намагаючись бодай на мить розслабитися. Він замовив їхні улюблені страви. Проте вона не відчула ані радості, ані голоду — лише напругу, яка пульсувала у скронях.

— Ти засмучена, — поглянув на доньку з-під лоба, — хотів би, щоб ти хоч би на годину могла просто бути собою.

— Засмучена? О, та невже? — знизала плечима.

— Терезо, ми не на роботі, тому розслабся й давай хоча б на вечір побудемо як батько й донька.

Вона стиснула вуста й кивнула. Її погляд ковзнув по залу. За кількома столиками від них сиділи Віктор і Даміан. Він повернув голову, і їхні очі зустрілися. Погляд Даміана був уважним і напруженим. Тереза не відвела очі, зібралася із силами й, усміхнувшись йому, кивнула. А потім Віктор неспішно повернув голову в її бік. Він посміхнувся й підняв келих, ніби вітався.

— На кого ти так дивишся? — озвався Джеймс і, оглянувшись, побачив Віктора й Даміана. Кутики губ сіпнулися, і він додав: — Зібралися гієни, — буркнув він із кривою усмішкою. — Не звертай уваги. У цих хижаків нюх тільки на слабкість. А ти ж у мене не з таких, правда?

— Звісно, ні, — відповіла Тереза, намагаючись, щоб голос звучав упевнено.

Тереза відвела погляд і втупилася в тарілку з їдою. Декілька хвилин вони вечеряли мовчки. Напруга ще висіла в повітрі, мов сіль на рані, але кожен обрав мовчати — так простіше зберігати рівновагу.

— О ні, тільки не це, — пробурмотів Джеймс і відклав виделку.

— Джеймсе, Терезо! — хрипло промовив Грегорі Сандерс і зупинився біля їхнього столу. — Гарний вечір для чесної розмови. І для повернення гральних боргів. Або я, знаєте, можу згадати про інші твої програші, Джеймсе. Ті, які не фішками вимірюються.

— Не зараз, Грегорі, — буркнув Джеймс і поправив галстук.

— Знаєш, Терезо, твій батько завжди грав ва-банк. Іноді вигравав, іноді… втрачав майже все. Сподіваюсь, ти не така необачна?

Тереза важко зітхнула й повільно підняла голову.

— Дійсно гарний вечір, — промовила вона, дивлячись Сандерсу просто в очі. — А ще чудова сцена. Ви обрали вдалий момент…

— Я його не обирав, — знизав плечима Сандерс. — Життя саме штовхає нас на подіум, чи не так?

— Залежить, хто стоїть за кулісами.

Сандерс провів пальцем по краю столу, як диригент по нотах, і Тереза мимовільно здригнулася.

— Ще побачимося, — підморгнув.

— Не маю бажання більше вас бачити.

— Мені подобається твій тон, Терезо. Сильний, рівний. Зовсім не схожий на твого батька, коли він просив про відстрочку, хапаючись за стілець, наче потопаючий за соломинку.

— Ще одне слово — і я викличу охорону.

— Та навіщо? Ми просто говоримо. Щиро. І якщо ти така принципова — чудово. Але пам’ятай, принципи не завжди врятують, коли в когось на шиї вже зашморг. А він затягується швидше, ніж здається.

Сандерс відійшов. А Тереза, поглядаючи на батька з-під чола, сиділа нерухомо. Джеймс кілька секунд мовчав. Його плечі трохи опустилися, погляд ковзав по столу, наче шукав у маринаді виправдання. Лише коли тиша стала нестерпною, він нарешті озвався:

— Ти не повинна говорити з ним на публіці.

— Батьку, а ти мав би не створювати боргів, які можуть стати публічними.

— Я все поверну. Завтра.

— Сподіваюся на це, — не стримала фиркання.            

Тим часом Даміан напружено стежив за Терезою і Сандерсом. І коли той наблизився до їхнього столу, то підвівся й став просто перед ним.

— Вітаю, партнере, — Сандерс вишкірився й демонстративно простягнув руку.

У відповідь Даміан мовчки потиснув її з такою силою, що той ледь помітно сіпнувся й зціпив зуби.

— Грегорі, давай без витівок, — не дивлячись на Сандерса, промовив Віктор.

— Так-так, звісно, — швидко кивнув Сандерс.

І щойно Даміан відпустив його руку, той потер долоню, намагаючись зробити це непомітно, і з удаваною невимушеністю рушив до сусіднього столика. Там чекала молода дівчина — зухвало гарна, у червоній сукні, з відвертим декольте. Сандерс присів поруч, обійняв її за плечі й, нахилившись, почав цілувати її — відкрито, повільно, з показовим задоволенням.

Тереза, на мить зустрівшись поглядом із Даміаном, опустила очі, намагаючись не втратити рівновагу на тонкій межі, яка тріщала під вагою його поглядів і натяків від Грегорі Сандерса. Її пальці мимоволі стиснули серветку, і всередині було відчуття, наче ґрунт пішов із-під ніг, наче вона опинилася в клітці без замка, але з тисячами чужих очей. Вона відчувала, як усе, що вона намагалась зібрати докупи — гідність, спокій, впевненість — тріщить під тиском. Їй хотілося встати й піти. Закричати. Але вона лишилась — сиділа, мовчала, трималася.