Розділ 9

Порт зустрів Даміана холодом і сирістю. Величезні контейнери й металеві конструкції стояли мовчазними свідками темних справ жителів, яким закон не був писаним.

— Ти запізнився, племіннику, — не оглядаючись, промовив Віктор.

Чоловік стояв біля контейнерів, у пальті, застебнутому на всі ґудзики. А на покритому пилом металевому столі лежали стволи мов візитівки з іншого боку життя.

Даміан кивнув охороні й підійшов до дядька.

— Були важливі справи.           

— Це перша поставка, — взявши автомат, посміхнувся Віктор, — щоб перекрити деякі питання, які можуть виникнути.

Даміан уважно дивився на стіл, знаючи, що в цьому світі зброя була безголосим партнером, який вирішує все без зайвих слів.

Контейнери стояли рядами, як мовчазні свідки змови. Вітер тягнув із моря вогкий запах заліза й мастила. Над портом нависала тиша, яку навіть охоронці не порушували: вони мовчали, стояли на позиціях і чекали. Віктор повільно переглядав вміст чергового ящика, ніби оцінював не лише вагу зброї, а і її вартість у людських життях. Його рухи були методичними, обдуманими й спокійними.

Раптом із-за контейнера з’явився силует. Упевнений крок. Характерна постать.

Грегорі Сандерс.

Без охорони. Без страху. Немов приходив не на зустріч, а перевірити свої володіння. Сандерс підійшов ближче не чекаючи дозволу. Відкрив ящик. Його пальці впевнено ковзали по холодному металу, ніби він мав право на кожен сантиметр.

— Гарна партія. Якісна, — кинув, роздивляючись гвинтівки. — То я знову в ділі? Чи це просто жест ввічливості, поки хтось із нас не вирішить, що угоду одноособово розірвали?

Віктор не поспішав із відповіддю. Лише зачинив ящик перед ним — повільно, з ледь помітною зверхністю.

Даміан спостерігав за всім, стримуючи роздратування. Йому не подобалося, що Сандерс з’явився тут так впевнено, ніби був господарем. І ще більше не подобалося, що Віктор дозволив йому це. Усе це виглядало як театр, в якому він раптом опинився не на сцені, а в глядацькому залі.

— Це не гра, Грегорі. І не жест, — промовив Віктор тихо, майже з байдужістю, яка завжди була небезпечнішою за крик.

— А що ж це? — вишкірився Сандерс, кинувши погляд на Даміана. — Ти що, спустиш на мене свого бойового пса?

Віктор не відповів одразу. Лише злегка всміхнувся.

Даміан, склавши руки в кишені, повільно ступив до Сандерса.

— Можеш почати боятися ходити темними вулиця.

Сандерс ледь посміхнувся.

— Знаєш… мені подобається, що твоя агресія має смак. Гіркуватий, зі стальним присмаком крові. Ммм. Навіть краще, ніж я очікував.

Віктор зробив крок уперед і став між ними.

— Обережно, Грегорі. Цей смак легко залишає шрами. І не завжди на шкірі.

Даміан зиркнув на дядька. Він досі не розумів, навіщо той покликав Сандерса.

Грегорі відійшов і, нахилившись над іншим ящиком, промовив:

— Якщо це твоя версія довіри — цікаво, що тоді в тебе з помстою?

— З помстою, — відказав Віктор, злегка насупившись, — я про неї не говорю. Вона мовчить і стріляє першою.

— Головне, щоб ти не загрався у свої перевірки, Вікторе. У цьому місті всі мислять категоріями сили, а не алегорій.

Віктор повільно закрив кришку, не зводячи з нього погляду.

— Категорії сили змінюються. Ще вчора — це були люди з автоматами. Сьогодні — ті, хто керує тими, хто з автоматами. А завтра світ може зануритися в пітьму.

Сандерс на мить замовчав, а тоді всміхнувся. Але усмішка та була натягнута, мов мотузка на шиї.

— Це натяк?

— У тебе є ресурси, Грегорі. Але в мене — ключі до дверей, про які ти навіть не здогадуєшся. Якщо я тебе покликав — значить, поки що ти мені потрібен, — спокійним тоном відповів Віктор. — І десять відсотків зі збуту твої.

— Десять? Я думав…

— Тобі не варто думати. Ти знайшов покупця, і за нього ти отримаєш оплату.

Сандерс примружився. Він зрозумів: ця зустріч не просто запрошення. Це фіксація місця в ланцюгу. І він не хижак. Він здобич, яка поки ще ходить самостійно.

Даміан мовчки стежив за кожним словом. Відчуття, що щось змінилося, нарешті викристалізувалося в думку. Віктор грав не заради захисту. І не заради контролю. Він грав, щоб підготувати ґрунт. Для чогось більшого. Утім дядько про всі свої плани не бажав ділитися навіть із ним. Так же само, як і він…

Сандерс відступив на крок.

— Ми ще побачимось.

— Якщо я дозволю, — коротко відповів Віктор.

Коли Сандерс пішов, Даміан поглянув на дядька.

— Я ж казав, що з ним вести справи не варто. Однак, як я бачу, ти мене не послухав.

— Племіннику, — Віктор поплескав Даміана по плечу, — нехай такий, як Сандерс, думає, що він ще має з нами справу. Шакал ніколи не стане левом. А його зв’язки нам ще потрібні.