Розділ 8

У невеликій кав’ярні на околиці міста, де завжди було тихо, Тереза вибрала столик біля вікна. Надворі вже сутеніло, небо лилося рожевим і попелястим, а в її середині щось стукало в такт кожній хвилині очікування. Вона стискала чашку з гарячим чаєм, та напій давно вже не грів.

Офіціант несподівано поставив перед нею букет червоних троянд. Тереза здивовано звела брови, вже хотіла щось запитати, коли на екрані її телефону спалахнуло повідомлення.

«Сподіваюся, маленька розбійнице, ти не кинеш у мене букет троянд через запізнення».

— Чорний чай із бергамотом, будь ласка, — звернулася вона до офіціанта, — і вазу для квітів.

Офіціант кивнув і за мить зник, залишивши по собі легкий аромат кави й цитрусу.

Тереза взяла троянди в руки, обережно провела пальцями по стеблах, з обережністю, ніби торкалася спогадів. Колись, ще підлітком, вона зламала одну з троянд у маминому саду й поранила палець. Перелякана, побігла до Даміана — він тоді гостював у них. Він не сказав нічого, лише усміхнувся, витягнув із кишені хустинку й приклав до її руки. Тепер вона тримала зовсім інші троянди, але в пальцях знову пульсувало щось тонке, тривожне, ніби пам’ять про дотик, про тепло, яке залишалося довше за слова. І відчувала ту саму невидиму нитку, яка тягнулась із дитинства.

Її чай принесли швидко. Ваза з прозорого скла тонко відтіняла червоний колір пелюсток, і весь стіл тепер здавався частиною чогось особистого — тихого, важливого. А за вікном ставало темніше, вогні машин повільно пробігали віддзеркаленням по склу.

Час — дивна річ. Він минає, змінює риси обличчя, глибину голосу, навіть ходу. Але є щось, що він не може стерти: ті дрібниці, які врізаються в пам’ять — затримка в кроці, ледь помітний нахил плечей. Минуле стирається з дат, однак лишається у відчуттях.

Тереза повернула голову до вікна й побачила його. Даміан ішов до дверей кав’ярні. І серце в її грудях знову гучно забилось. Він присів навпроти. Їхні очі зустрілися. Між ними запала тиша — густа, напружена, мов тягар, із тінями тисячі нерозказаних історій.

— Пробач за запізнення. Я радий, що ти мене дочекалася.

Він усміхнувся. Тереза зітхнула й інстинктивно провівши долонею по пасму, яке вибилось із зачіски, швидко промовила:

— Я знайшла документи. Проєкт «Моррісон-Парк» розроблявся одинадцять років тому. І та земля була твоєї родини, так?

— Вирішила відразу ж до справи? — розвів руками. — Можливо, дозволиш спершу повечеряти?

Він дивився на неї так, що подих перехоплювало від шаленого стукоту серця.

— Бачу, що ти лише чай пила, — кивнув на чашки.

— Я не голодна. І, доки ти будеш обирати вечерю, прошу, дай відповідь на питання.

Тереза підсунула ближче до нього меню.

— Так, та земля належала колись моїй родині.                                 

— Чому ти не сказав раніше? — її голос здригнувся. — Чому мовчав?

— А ти запитай себе, чому про це не сказав твій батько. Можливо, він боявся, що ти дізнаєшся не лише про землю, а й про те, чого насправді варті його рішення?

Його погляд ковзнув по її обличчю й зупинився на її вустах. Тереза миттєво відчула, як приливає жар до щік. Вона знітилася, опустила погляд, та не могла заспокоїти подих — груди здіймалися надто швидко, ніби тіло говорило замість неї.

— Знову ці недомовки. Тонка іронія замість відповіді. Я хочу дізнатися правду, а отримую відлуння. Таке відчуття, що ти ніби роками готувався до цього діалогу. Це не схоже на тебе.

Даміан хмикнув. Його блакитні очі враз стали темнішими. Ніби лютий ураган, який бажає вирватися на волю.

Вуста Терези смикнулися. Коли мовчить ворог — ти підозрюєш. А коли мовчить той, кого колись любила — ти ламаєшся.               

— Ти хочеш повернути свою землю? Я все вірно зрозуміла? — запитала вона, намагаючись звучати твердо, але голос зрадницьки затремтів.

І в ту ж мить вона не витримала — закрила обличчя долонями й схлипнула. Сльози виступили несподівано, як прорване водосховище. Вона стиснула плечі, намагаючись зібратися, але щось у ній уже давно просило вирватися назовні.

— Терезо? — тихо озвався Даміан. Його голос змінився. У ньому з’явилося щось незахищене, навіть м’яке. — Що трапилося?

Вона довго мовчала. Потім витерла сльози тильною стороною руки й, не дивлячись на Даміна, ледь чутно промовила:

— Алісія зізналася, що… вона збила людину. Просто втекла. І, як виявилося, Кароліна все це прикрила. А потім… потім почала керувати Алісією. Як маріонеткою.

Тереза зітхнула й глянувши у вікно, додала: 

— Також Кароліна повідомила, що батько має борги перед Сандерсом. Алісія, Кароліна, навіть колишній Ділан, якому сестра давала мою машину, а опісля там знайшли наркотики… Все змішалося. Я вже не знаю, кому довіряти.

Вона замовкла й поглянула на Даміана. У погляді лишилася втома, гірка, до кісток. Не істерика. Не показова слабкість. Це була втома сильної людини, яка тримається занадто довго.

— І тут з’явився ти. Зі своїми загадками, мовчанням і питаннями, на які я насправді боюся почути відповіді, однак… вони мені все одно потрібні.