Розділ 6

Дорога минула в тиші.

Алісія дивилася у вікно, кусала губи й тихо схлипувала, а Тереза мовчала й час від часу ловила погляд Даміана в дзеркалі. Коли вони під’їхали до елітної багатоповерхівки, освітленої м’яким жовтим світлом, Тереза першою відчинила дверцята авто. Повітря було прохолодне, свіже після денної спеки, клубного шуму й поліцейської задушливості. Вона важко видихнула, ніби намагаючись витіснити з легенів усе, що трапилося за останню годину.

Алісія мовчки вибралася з машини, тримаючи сумку притиснутою до грудей. Плечі її ще здригалися, однак вона намагалася триматися. Тереза дістала ключі з клатчу й простягнула їх сестрі.

— Підіймайся, я за кілька хвилин буду. Добре? 

Алісія не відповіла, лише кивнула. Її очі — великі, вологі, втомлені ковзнули між Терезою і Даміаном. Коли сестра пішла, Тереза лишилася з Даміаном наодинці. Вона оперлась спиною об автівку. Від вітру злетіло пасмо її розкуйовдженого волосся, і вона, забравши його, зітхнула. Кинувши на чоловіка короткий погляд, в якому змішалася втома, вдячність і щось глибше — те, що ще не мало форми, але вже пульсувало десь між словами, промовила:

— Дякую, що був поруч.

— Завжди до послуг, — не зводячи з неї погляду, легко всміхнувся.

— І також дякую за ремінь.

— Це найменше, що б я міг зробити для тебе.

Тереза обійняла себе руками, ніби хотіла зібрати докупи всі ті розкидані уламки, що залишились після вечора. Кивнула, не в силі більше говорити.

— Йди до сестри, — м’яко промовив Даміан. — Тобі варто поговорити з нею.

Тереза зітхнула й опустила голову. Її плечі здригнулися, і сльози — гарячі, беззвучні покотилися щоками. Вона не стидала їх, не витирала. У цій темній хвилині слабкості не було ні масок, ні напускної впевненості. І розуміла, що попереду її чекала нелегка розмова не лише із сестрою, але й із батьком також.

Даміан зробив крок до неї. Його рухи були повільні, обережні, наче боявся, що вона може втекти. Але Тереза не рушила. Він торкнувся її плеча, і вона здригнувшись, підняла голову.

— Я буду поряд, якщо тобі потрібно, — м’яко прошепотів він.

Тереза заплющила очі. А потім, не знаючи, звідки взялася сила, зробила крок до нього й прихилилась до його грудей, неначе шукала тиші всередині внутрішнього шторму. Даміан мовчки обійняв її. Він не питав. Не вимагав. Просто стояв, а його руки були навколо неї — не як пастка, а як прихисток.

— Я не повинна була втрачати контроль, — прошепотіла вона крізь сльози. — Не перед батьком. Не перед сестрою і Кароліною… Ні перед тобою.

— Деколи варто дати собі зламатися. Хоч на хвилину. Щоб вижити.

— Це занадто, — прошепотіла. — Усе… занадто.

— Я знаю, — його голос був таким же спокійним, як і його дотик. — Але ти тримаєшся. І це не просто. Це — сила.

Вона підняла голову й зустріла його погляд. Сіро-зелені очі Терези були вологі, з тінями болю, втрати, але й глибоким людським теплом. Вона хотіла затишку, спокою й залишитися поряд із ним, хоча б на кілька хвилин, хоча б на мить. Відчувати його турботу й захист.

— Ти завжди такий… правильний?                  

— Лише з тобою, маленька розбійнице.

«Маленька розбійниця» — це так було сказано щиро й мило, що на обличчі Терези промайнула усмішка.

— Ти уже усміхаєшся, — поцілував у носик і вустами забрав її сльозу зі щоки. — Заради твоєї усмішки та спокою… я готовий порушити навіть ту межу, яку клявся ніколи не перетинати.

— Якщо ти це справді зробиш… я більше не зможу вдавати, що мені байдуже.     

Тереза глибоко вдихнула й відступила на крок. Її погляд ковзнув по Даміанові. У сутінках він здавався ще вищим, ще мовчазнішим, злегка нахиленим до неї, з тими самими очима, в яких вона на мить побачила не тільки спокій, але й біль.

— Даміане… пробач, що я запитую: як ти пережив смерть батьків?

Запала глибока й важка тиша, яка окутала їх. Його очі на мить потемніли, і Тереза вже пожалкувала, що запитала. Але не встигла нічого сказати — він наблизився, майже впритул, і, не мовивши ані слова, нахилився й ніжно, майже невідчутно поцілував її у верхівку. Його губи ледь торкнулися її волосся, несміливо, з прихованим теплом і незвичною турботою.

— Доброї ночі, Терезо, — прошепотів він і відступив.

Тереза мовчала, відчуваючи, як його слова і цей простий жест змінює щось усередині неї. Як змінює її. Вона дивилася йому вслід, поки він сів у машину. Двері м’яко клацнули, і двигун загуркотів.

Він не озирнувся. Просто поїхав, як завжди — спокійно, впевнено, залишаючи по собі порожнечу… і тепло. А Тереза стояла ще кілька секунд, перш ніж рушити до дверей.

Кілька хвилин Даміан їхав мовчки. Опустивши вікно, щоб відчути нічне прохолодне повітря, глибоко вдихнув. Його рука лежала на кермі, але думки ще були з нею. З Терезою. Телефон раптово завібрував. Він поглянув на екран — вісім пропущених. Чотири від дядька Віктора, два від Грегорі й ще кілька з незнайомих номерів. Повідомлення відкривати не став. Стиснувши вуста, змінив маршрут. Наступна зупинка була казино «Роялті».