Розділ 14.3

 – Як ти?.. – почав Тесей повільно, роздивляючись її обличчя. Однією рукою він все ще притискав її до себе, наче не в змозі відпустити, а іншою провів над її пораненою щокою. Не торкаючись, не завдаючи болю; навпаки – щоку наче овіяло морозним вітерцем, і Айза вже не відчувала неприємного поколювання. – Що сталося?

Айза вдихнула повітря для відповіді, але так і не змогла нічого сказати. Натомість вона вказала на місце біля постаменту, на яке Тесей не звернув уваги. Він швидко повернувся туди, і Айза помітила точну мить, коли він закляк, перетворився на живу статую. Тіло Аглая лежало, скалічене. Дух не тільки вбивав – він висмокнував сили, життя разом з кров’ю; забирав все, що тільки міг. 

Лице Аглая перетворилося навіть не на воскову маску – просто на бліду, пергаментну шкіру, натягнуту на череп. Його одяг був увесь забризганий кров’ю, а рука під час падіння вивернулася під дивним, неприродним кутом. Айза відвела погляд, не в змозі дивитися довше. 

Але попри його жахливу смерть, Айза не могла знайти в собі і крихти співчуття до Аглая. Не після того, що він зробив. І точно не після того, що він збирався зробити. 

 – Кгм, – прокашлялася Айза. Хрипота в її голосі, здавалося, нікуди не зникла. – Там ще Рем. Він теж… 

Айза не продовжила, але все було очевидно й так. Вона все ще не могла знайти в собі сил подивитися на його мертве тіло. Він був жахливою людиною – і, вочевидь, був готовий зробити її бранкою до кінця її життя і знищити місто, але… Айза знала його і інакшим. Ті перші тижні, що вона провела у Горбі, були приємними саме через Рема. Він став її першим приятелем, першою людиною, в якої вона могла спитати поради. Тепер його не було. 

Тесей не зробив кроку у напрямку Аглая. Замість цього він стиснув зуби і знову пригорнув до себе Айзу – ще сильніше, ніж раніше. У неї зарипіли кістки, але вона нічого не сказала. Насправді, вона, певно, потребувала цього навіть сильніше, ніж Тесей. 

Його спокій, нехай і показний, допоміг зібратися і їй. Сльози, які до того все одно пекли десь у краєчках очей, нарешті забралися геть, і вона змогла обдивитися каплицю. 

 – Як ти потрапив всередину? – запитала Айза, трохи відступаючи. Наостанок вона дуже міцно стиснула Тесеєву долоню, а потім підійшла до тонкого вікна. 

Вона не стала перед ним, а радше збоку, намагаючись побачити кладовище так, щоб те, що було там, не змогло побачити її. 

 – Ну, це було непросто, – Тесей потер задню частину шиї. – Там вже повно трупів, і всі повзуть сюди. Ну… Майже всі. 

 Айза підняла брови і миттєво повернула голову до Тесея. 

 – Що ти маєш на увазі? 

Він стиснув губи у тонку лінію. 

 – Деякі вже йдуть в сторону міста. Я знищив кількох дорогою сюди, але їх надто багато. І щити на кладовищі ослаблені. Певно, їм знадобиться ще… – він кинув погляд вгору, у тонке вікно біля стелі, наче звіряв час по місяцю. – кілька хвилин, не більше. Після цього… 

Він похитав головою, і Айза розширила очі. Вона наївно сподівалася, що всі трупи йдуть до каплиці, що поки цей покручений ритуал працює, вони принаймні захищають Райн. А так… Вони загинуть самі і приведуть до смерті людей з міста. 

Айза не могла цього допустити. Потрібно було щось придумати, якийсь план, якесь рішення – щось, хоча би щось, що могло би допомогти. 

Вона все ж кинула косий погляд на вікно. Духи – десятки духів, а ще трупи у такій кількості, що Айза і не могла їх підрахувати – тинялися навколо каплиці, наче прив’язані до неї мотузками, але чомусь не заходили всередину. 

 – Ти поставив якийсь захист? – запитала вона в Тесея, відступаючи від вікна. Той кивнув, вказуючи кудись на стіну. Айза повернула голову, і помітила десь з десяток паперових талісманів, розвішаних дуже поспішно і криво. Втім, вони працювали, тож все інше було неважливо. 

 – Не впевнений, що вони протримаються довше, – сказав Тесей, примружуючи очі. – Потрібно щось придумати. Де твій серп?

 Айза скривилася. Вона не бачила його у каплиці, а це означало, що його і справді могли викинути, і вона би вже не змогла потримати його в руці ніколи. Думка про втрату зброї, з якою вона провела останні роки, обпекла болем, але це було неважливо – не на тлі їхніх проблем. 

 – Немає. Не знаю, де він, – коротко відізвалася Айза. 

Тесей не сказав ні слова, натомість потягнувся до внутрішньої кишені плаща і дістав кинджал – досить довгий, щоб він справді міг бути корисним у боротьбі із мертвими. 

 – Я дав би тобі свій меч, – із жалем сказав він. – Але щось мені підказує, що ти не вмієш ним битися. 

Айза і справді не вміла, тож із вдячним кивком прийняла кинджал і покрутила його у долоні. Зброя – це, звісно ж, добре, але вона не вирішувала їхніх проблем. Зовсім ні. В них не було і шансу відбитися від навали усіх духів першого кладовища одним тільки мечем і кинджалом. Та навіть якби при Айзі був її серп… ні, це все ще було неможливо. 

Вона обвела поглядом високі стіни і стелю, як наче там могли бути написані підказки до того, що ж їм варто зробити, і погляд Айзи опустився на підлогу. Вона без жодної мети слідкувала за лініями між гранітними плитами, аж поки не наштовхнулася на закінчену Аглаєву пентаграму.