Розділ 14.2

Айза сіпнулася; вона дивилася широко розкритими очима на попелясту подобу людини, що запливла до каплиці – без жодних перешкод. Вочевидь, Рем та Аглай були настільки самозакохані, дурні, зовсім, зовсім недолугі – і не поставили захисту. Айза би застогнала від розчарування і люті, якби її рот все це не закривала Ремова рука. 

Натомість вона махнула головою, змушуючи Рема озирнутися. І ось тільки тоді він його і побачив. 

 –... Аглаю, – тихо, майже пошепки сказав Рем, повертаючись до другого некроманта. Мимоволі він навіть відпустив Айзу, але в цьому вже не було жодного сенсу; вона мусила мовчати, якщо не хотіла привабити ще більше привидів і трупів. 

Аглай почав повертатися до Рема, але не закінчив цей рух; на середині шляху його очі також зупинилися на духові. Він підібрався, але не встав з постаменту. Все ще сидів, наче і не наляканий зовсім. 

 – Спокійно, – зрештою сказав він голосом голоснішим, ніж варто було би. – Мене вони не чіпатимуть. Я їх викликав, я їхній господар. 

Айза хотіла пирхнути – і зробила би це, аби тільки не небажання привертати до себе зайвої уваги. Вона все ще сиділа зв’язана і беззбройна, і атака духа була, певно, найгіршим з усього, що могло із нею трапитися. 

Але Аглай не керував цим духом; мертвими взагалі непросто керувати – і це точно не можна зробити одним ритуалом. Аглай міг тішити себе пустими надіями; Айза тішила себе тим, що, можливо, завдяки духу у неї поменшає супротивників. 

Вона намагалася тихенько роззирнутися, щоб знайти хоча би поглядом свій серп, але його ніде не було. Тільки плити, граніт, плити. Можливо, його викинули у вікно; можливо, Айзі доведеться загинути беззбройною. 

Рем зробив крок назад, наче ховаючись у Айзи за спиною; слова Аглая про те, що дух їм не зашкодить, здавалося, зовсім його не переконали. Навпаки, він побілішав, і Айза бачила, що його долоня трусилася, хоч і трималася за край талісмана. 

Навряд чи вони йому сьогодні допоможуть – у ніч Морени годі й сподіватися повернути мертвих туди, де їм і належить бути; принаймні, за допомогою такої примітивної і простої магії. 

Дух продовжив рухатися; вперед, прямо до Аглая, який намагався залишатися впевненим, але його долоні все не могли знайти місце, а чоло почало лоснитися від поту, що виступив на лиці майже миттєво. Айза була переконана у тому, що цей піт був холодним. 

Вона сама була би не проти слідом за Ремом зрушити назад. Але піднятися на ноги знову – після цього падіння і розбитої щоки – було надто великим зусиллям, яке вона не змогла би здійснити беззвучно. Тож Айза обрала іншу стратегію. Вона намагалася сидіти якомога тихіше – майже прикидатися мертвою. Тоді дух, якщо і помітить її, то зробить це в останню чергу.

Він ж тим часом далі і далі сунув на Аглая: повільно і невідворотно. Той вже чомусь не виглядав таким прямо впевненим у тому, що перебуває у безпеці. Айза бачила конкретну мить, коли страх проминув в його очах, і він потягнувся за мечем. 

Це було помилкою. 

Якщо до того дух рухався повільно, наче ще не знав до кінця, що він планує робити із Аглаєм, у мить, коли він відчув найменшу небезпеку, кинувся вперед. Це було швидко – так швидко, що Айза не встигла навіть заплющити очі, щоб не дивитися. 

Кров розлетілася в усі боки, а Аглай впав на землю, не встигнувши навіть скрикнути – він тільки відкрив рота, але вже не міг нічого вимовити. Його тіло опускалося на граніт повільно – надто повільно, як здавалося Айзі; вона встигла роздивитися його лице у найменших деталях – налякане, перестрашене, сповнене болю і нерозуміння. 

А в наступну мить Рем закричав – пронизливо, відступаючи назад і залишаючи Айзу лежати-сидіти на землі. 

Сама Айза не змогла стримати ледь чутного гарчання крізь зуби. Як, як некромант міг бути таким дурним? Це був дух – поки що тільки один, Рем міг із ним впоратися! Натомість він почав тікати – кудись вперед, до вівтаря і далі, де точно не було виходу. 

Добігти він не встиг – дух, що ставав все густішим і наче матеріальнішим з кожною миттю, що проводив у каплиці Морени, кинувся за ним, пришпилюючи його до найближчої стіни. 

Айза почула хрускіт кісток, але не наважила подивитися в бік стіни, де мав би лежати Рем. Вона мала би, мусила би – щоб знати, де дух, розуміти, звідки йде небезпека. 

Але поки що вона вела себе тихо. Можливо, її би і не помітили. 

Айза відчувала чужу мертву присутність за своєю спиною – холодну і легку, як поглажування газовою тканиною; вона не зникала, але і не наближалася. Айза боялася вдихнути, і затримала повітря, стиснувши губи так сильно, як тільки могла – в страсі зробити бодай один зайвий рух, що міг би нагадати привидові про її живу присутність. 

Подув холодного вітерцю потрапив на обдряпану щоку, і Айза не змогла стримати тихого видиху крізь зуби, що вирвався через біль. Цього було досить. Така дурна помилка, така страшна помилка!

Відчуття присутності ззаду вже зовсім не було легким. Тепер це не нагадувало тканину, що лоскотала шкіру; тепер це була товща холодної води, що тиснула і тиснула на Айзу, і не давала їй навіть можливості вдихнути. 

Вона залишилася зовсім сама; а чари чомусь не спали із смертю Аглая. Можливо, це був артефакт.